Маю тривожні спостереження, як українці – що в Центральній частині, що на Сході – сприймають російську агресію. Інколи достатньо перекинутися слівцем, щоб зрозуміти, на чиєму боці людина. Інколи треба більше часу, на розмову.

Висновок про те, що перед вами – «цілувальник» великого кремлівського «Пу» і його «Ду»  можна зробити,  послухавши, що людина каже з доброї волі. Ось кондукторка у тролейбусі злісно розказує , як «ваши правітєлі перейменували вулицю Фрунзе на Кирилівську». Який жах?! Кондукторка, звісно, не знає, що вулиця Фрунзе насправді ще з 1869 р. називалася Кирилівською.

Кондукторка ніби й словом не згадує про напад Росії. Але вислів «ваші правителі» дуже промовистий, його вживають якраз «цілувальники» Путіна – «ваші правителі посилають наших хлопців на війну». Тобто, вичікують, коли прийдуть «їхні правителі»? Про те, що наші хлопці захищають рідну землю від російських найманців-інтервентів, не згадують.

Ще одна прикмета «цілувальника Пу»: людина визнає, що не цікавиться новинами. От війна триває (це вона таки чула), а хто її почав, хто в кого там  стріляє – це, мовляв, не для мене. Заїде Путін танком до мого двору – ну що ж, будемо якось жити, треба миритися з усіма.

Деякі ніби й не схвалюють кремлівську напасть, скрушно хитають головами, коли чують про наші жертви, але при цьому Путін для них той, хто «відроджує міць Радянського Союзу». Тому він позитивний. От створить Союз – тоді й заспокоїться. І ми всі житимемо, як колись. В Україні, але зі столицею «Масква». Це хитрі «цілувальники», але вини перехитрять і себе самих.

Дехто з таких аж липне до російських телеканалів, бо там «показують правду». Мовляв, Росія не брехатиме, вона всього лише «захищає російськомовних громадян на Донбасі». А коли українська армія захищає українських громадян, це вже, по-їхньому, злочин і так робити не можна, –  «треба домовлятися».

На Сході, де війна ближче, «цілувальники» Путіна завзято критикують владу, бо така тут тенденція: треба криво посміхнутися у відповідь на будь-яку новину зі столиці (особливо, якщо йдеться про підвищення тарифів чи затримання якогось державного шахрая). Причому, «правдолюбці», буває, працюють у тій-таки владі, а буває – вчать дітей (це вам не кондуктор!), проте відрізнити чорне від білого не можуть чи й не бажають. Такі «цілувальники» особливо цінні для кремлівських окупантів, бо ж прямо говорять, що «війна нікому не потрібна», що «найперше – економіка», і що «росіяни – наші браття». Ба більше:  їм, кажуть, геть байдуже звідки отримувати зарплату  чи пенсію – з Києва чи з Москви. Мовляв, аби платили, а я й далі займатимусь тим, чим займаюсь. Тут вони, звісно, жорстоко помиляються, бо коли курці відтинають голову, просо їй уже не потрібне.

Ті, хто в селах і містечках, де всі одне одного знають, досі не наважуються відверто засуджувати російську агресію, – потенційні «цілувальники». Хоча ще не вирішили кого цілувати. І кого шанувати: рідну землю чи російську пропаганду. Без вагань їдуть за довгим рублем у Росію чи сіяти гривні на пляжах окупованого Криму, хоча там путінський дух і гніздо убивць наших громадян.

Описані люди непомітно для себе переходять з отари пасивних «цілувальників» у табун ворожих прибічників. І коли на оселю такого нападе загарбник і вбивця, замість того щоб боронитися, такий ґазда тремтячим голосом, витягнувши губи для «братнього» поцілунку, мимритиме: «Ну, заходьте, будьте ласкаві, коли вже вам нікуди дітися…»