Дзвінкий сміх, запальні танці – без них важко уявити свята для малечі. Кружляють дітлахи, весела музика стишує гамір, сяють чулими усмішками обличчя гостей… Цю казковою новорічну феєрію на очах в усіх невтомно творять майстри-аніматори.

Сидіти та спостерігати за їхньою роботою комусь подобається, бо це захоплює і смішить. А комусь – ні, особливо коли тобі років 12 і всі твої бажання – чимскоріше отримати подарунок та гайнути на ковзанку. Які танці, ігри, загадки? Ще не вистачало, щоб тебе змусили вийти на сцену або гірше, в центр площі, де десятки очей спостерігатимуть, який ти невмійко та незграбний. Кому подобається ганьбитися? Награні посмішки, що впиваються тобі в очі. Сотні пар ніг, яким замало стояти на місці, біжать, стрибають, переплітаються одна з одною… Ху, нарешті йдеш звідти.

Любила я ходити на вистави та велелюдні свята, особливо новорічні. Магічна атмосфера зачаровувала, а тисячі вогників на деревах, кущиках, дахах, завмираючи над головою, дарували настрій очікування та невимовної щирої радості. Та як тільки на святі з’являлися люди в костюмах, відчувала дискомфорт. Здавалося б, як і кожна дитина, я мала стрибати від щастя, тішитися іграми, які вони підготували, дякувати їм за кожну хвилину, проведену зі мною та моїми однолітками, фотографуватися з ними, обнімаючи так міцно, як тільки вони заслужили за ці пів години. Але ні. Відчувала фальш їхніх емоцій, і це відбивало охоту навіть спостерігати за дійством.

10-й клас, початок Новорічних свят. Мене привабили костюми та бажання трохи заробити на подаруночки. Перші хвилини мого аніматорства були найважчими. Бо не знаєш, як відреагує дитинча цієї миті: заплаче чи побіжить разом з тобою в коло, до сотні інших малюків. Чотири виступи поспіль, і на вечір єдине бажання – відпочити. Програма наче крутиться по колу, і тобі неодмінно слід улитися в цей танок, щоразу змінюючи локацію, публіку та маленьких гостей. Водити танки у такому костюмі дуже важко, але добрий шмат нашої роботи – од цього так кайфує малеча. Вже починаю цінувати усмішку, саме ту, яку так не любила дитиною. Байдуже, що обличчя обвітрилося, що промокло взуття і налилися свинцем ноги, що від голосної музики заклало вуха, що дошкуляє голод… Сяйна усмішка не повинна зникати з твого лиця до фіналу дійства. Зате в обіймах маленьких ручок відчувала щиру вдячність і любов.

Днями зустріла своїх колег. На ходулях – веселили народ. Дивилася на них з легким смутком. Весела забава, що дарує справжню насолоду, але яка ж то тяжка робота… За кулісами кожної професії не таке яскраво, як нам видається. Змусити людину усміхнутися непросто, але добрий плід клопіткої праці зігріває душу.