Жовтень, на вулиці 2020 рік, звичний Київ, чашка кави, фейсбук, онлайн-дискусія та ще не до кінця зрозуміле внутрішнє відчуття, що 30 років назад сталося щось справді величне. Тоді, 2 жовтня 1990 року, на столичному майдані Незалежності (тогочасній площі Жовтневої революції) з’явилися намети.

Студенти, переважно з київських та львівських вишів, оголосили голодування. Вимагали достроково припинити повноваження Верховної Ради УРСР та призначити восени 1991 року нові вибори на багатопартійній основі. А ще відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, не допустити підписання нового Союзного договору, повернути в Україну солдатів, які відбували строкову службу за межами республіки, і надалі залишати українських юнаків проходити строковий армійський вишкіл на території України.

За короткий час наметове містечко на Майдані розрослося: збиралося від сотень до кількох тисяч молодих протестувальників. Так починалася перша в новітній історії України масштабна акція, знана тепер «Революція на граніті».

Її очевидці та учасники згадували події тридцятилітньої давнини під час дискусії, яка відбулася в Інформаційно-виставкому центрі Музею Майдану.

Модератор зустрічі Олег Пограничний, сам учасник голодування (тоді він редагував газету Студентського братства) нагадав, що студентському руху в Україні – вже майже два століття. А «Революція на граніті» стала першим успішним Майданом.

– Вважаю, що Майдан вже по суті є генетичним кодом українців, – додала учасниця історичного голодування студентів Людмила Гридковець.

– Ми навіть не усвідомлювали ті результати, які приніс той Майдан: він розбудив Україну, – наголосив Тарас Семущак, керівник медичної служби тодішнього студентського страйку. – Важливо і те, що якби ми воювали з владою: кидали каміння, будували барикади, – це була б «сила на силу». Ми ж пропонували інший спосіб боротьби: ми вклали здоров’я. Люди йшли на самопожертву. Влада чекала силового спротиву, а ми були готові померти за наші вимоги.

На думку Олега Кузана (під час акції він відповідав за зв’язки з громадськістю), після студентського голодування протестні акції в Києві стали масовішими й організованішими.

– Спочатку дорослі не вельми серйозно сприйняли наш протест, – пригадує Людмила Гридковець. – Політики вважали, що молодь день-два посидить, «захочуть їсти і розійдуться», що акція швидко мине і студенти самі себе дискредитують.

За словами одного із лідерів «Революції на граніті» Олеся Донія, студентський страйк був «методологією, засобом здобуття незалежності»:

– Сама молодь замислювала акцію, організовувала, керувала нею до самого завершення, вона ж її і завершувала. Такого більше ніколи не було в історії України. Під час Помаранчевої революції, під час Євромайдану студенти йшли на Майдан зазвичай після навчань. Наша ж студентська акція відбувалася замість навчання. Політики полюбили молодь, бо вона активна, романтична, може лягати під автобуси, як під час Помаранчевої революції, або йти на барикади, під кулі, як у час Євромайдану.

Учасники дискусії стверджують: студентська революція налякала Москву, спровокувала її реакцію для збереження Радянського Союзу. Але ця подія лише прискорила таку бажану незалежність України.

– Для мене це відчуття єдності, приналежності до набагато більшого, ніж ти сам, твоя невеличка спільнота… Приналежності до України, з її глибоким корінням.

Так відповіла на запитання, що для неї означає Революція на граніті, Людмила Гридковець. І додала:

– Там я відчула свій кревний зв’язок із нацією. І відповідальність за себе та свою країну.