Сто років тому в Центральній мультиплікаційній майстерні Всеукраїнського кіноуправління (ВУФКУ) художник В’ячеслав Левандовський створив перший український мультфільм «Казка про солом’яного бичка» за однойменною казкою Олександра Олеся. І хоча у 30-ті роки радянська репресивна система звела українську анімацію нанівець, у 1950-х це кіномистецтво відновилося. 1961 року Давид Черкаський, згодом відомий режисер, узяв участь у створенні фільму «Пригоди Перця» режисерів Іполита Лазарчука та Ірини Гурвич.

Автор цих рядків познайомився з українськими аніматорами 1972 року. Серед них був і Володимир Дахно, чию славетну серію мультиплікаційних фільмів про пригоди запорозьких козаків (разом з художником-постановником Едуардом Киричем і кінооператором Анатолієм Гавриловим) у 1988 році відзначили Шевченківською премією.

Ідея створити фільм про козаків народилася в народі. Далекого 1967 року глядач надіслав листа до студії «Київнаукфільм» – просив створити фільм «Як козаки куліш варили» і навіть запропонував імена героїв. Едуард Кирич згадував: «Володимир Дахно намалював для мене довгу паличку і сказав, що це козак Грай, велике коло – силач Тур, маленьке – верткий Око. Я ж, як художник-аніматор, зробив з його ідеї персонажів. Створив їм обличчя, наростив тіла. Зробив їх такими, якими їх сьогодні знають всі. До речі, не всім відомо, що спочатку була ідея зняти повнометражне художнє кіно про козаків, але з цієї ідеї нічого не вийшло. У підсумку вирішили зробити мультфільм…» А за цим первістком почали знімати інші, бо успіх перевершив усі очікування: фільми про козаків (загалом їх створили 9) воістину здобули всенародну любов.

Їхньому творцеві Володимирові Дахну, фаховому інженерові-будівельнику,  волею долі судилося бути видатним українським режисером анімаційних фільмів. Нас познайомило Творче об’єднання художньої мультиплікації студії «Київнаукфільм», у якому я тоді працював редактором. Цей творчий колектив справді об’єднав два покоління яскравих митців. До старшого належала Ірина Гурвич. Вона створила, зокрема, блискучий мультфільм «Як жінки чоловіків продавали» (1972р.), за мотивами народної жартівливої пісні. Стрічку відзначено спеціальною премією журі Всесвітнього фестивалю анімаційних фільмів у Загребі почесний диплом Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів у Нью-Йорку. Серед метрів цього покоління мультиплікаторів гідна шани Ніна Василенко, яка того ж таки 1972-го завершила фільм «Сказання про Ігорів похід». Він теж отримав знакову нагороду – спеціальний приз і диплом Міжнародного кінофестивалю у Швейцарії. А директором картин, тобто адміністратором, був непересічний чоловік. І досі пам’ятаю його розповіді, як по тепер закутій у бетон річечці Либідь ще плавали човнами. Звали його… Іван Мазепа. І це прізвище стояло у титрах кожного фільму! Ось у якому незвичайному, яскравому гурті мені пощастило працювати.

Аніматори («анімувати», значить оживляти) справедливо вважалися інтелектуалами серед кінематографістів. Бо якщо документаліст бачить реальні події, звісно ж, у показних деталях, то аніматор має від початку до кінця вигадати сюжет свого твору, визначити фабулу, тобто перебіг подій, і перенести на екран епізод за епізодом. Власне, це і є отой процес одухотворення чи оживлення. Спілкуватися з ними було справжньою насолодою, а вважатися серед них «своїм» – навіть честю. Певною мірою мені це вдалося ще й тому, що я граю в «інтелектуальну» гру – шахи. Правда, виграти партію у Володі Дахна випадало геть нечасто. Він і в цьому був майстром, а точніше – шаховим кандидатом у майстри.

Вони дуже своєрідно жартували. Якось від Володі почув: «Кінологія – це  наука про кіно, а зовсім не про собак, як стверджують енциклопедії; отже кінологом є кожний кінознавець. При цьому їх не треба плутати з цинологами, бо цинізм – ворог мистецтва». Мене він визнавав «добрим кінологом», бо редагую тексти фільмів обережно, враховую ритміку рухів персонажів – як в уже згаданій стрічці Ірини Гурвич. Себе ж називав не аніматором, а «реаніматором», бо не кожному вдавалося «оживити» своїх фільмових персонажів, тобто вдихнути в них життя.

В об’єднанні працювало чимало яскравих митців. Скажімо, редактор Тадеуш Павленко, який став сценаристом, режисером і вигадав кумедного персонажа Парасольку – у фільмах «Парасолька на полюванні», «Парасолька на риболовлі». Або Євген Сивоконь, сценарист і режисер видатного фільму «Людина і слово», з головним персонажем – графічно накресленим СЛОВОМ, яке допомагає порозумітися, подолати труднощі, поєднати береги. Цей місток через провалля – своєрідне філософське тлумачення місця й ролі слова у житті людини. Фільм відзначено кількома міжнародними фестивальними нагородами.

Попри жорстку радянську цензуру в інших видах кінематографії, анімаційні «короткометражки» вважалися розважальними, майже дитячими, і не привертали надмірної уваги цензорів. Метафоричними натяками, «езоповою мовою» українські мультиплікатори могли дозволити собі помітно більше. Творили  добрі, іронічні, неспішні, роздумливі фільми; ці чесноти, на жаль, не успадкували митці наступних поколінь… Що й казати, «досмартфонна» культура мала свої переваги!

Наші приятельські стосунки з творцями української мультиплікації тривали й далі, коли я вже працював у сценарній колегії Держкіно України. Володимир Дахно, Давид Черкаський, інші аніматори зверталися до мене по висновки щодо сценаріїв та готових фільмів (Держкіно було замовником). Я завжди прагнув підтримати талановитих майстрів, високо цінував їхню довіру до мене як до «свого». Тим більше, що мистецька гідність аніматорів ніколи не дозволяла їм «просувати» халтуру чи просто посередній кінопродукт.

А вславлені «Козаки» Володимира Дахна на той час уже не тільки наречених визволяли, а й сіль купували, олімпійцями ставали, у хокей грали…

Згодом, після утворення окремої кіностудії «Укранімафільм», ми бачилися зрідка, але зустрічаючись завжди з приємністю та певною ностальгією згадували минуле і нашу співпрацю.