Наша історія – не про мир і злагоду. Вона про гострий біль, глибокі рвані рани і шрами, які будуть з нами до кінця життя. Хоча кожна подія, навіть убивча, підштовхує просування вперед. Чорнобильська катастрофа теж такий поштовх, початок кінця радянської імперії.

«Ми стояли на краю прірви, але з того часу зробили значний крок вперед». Ця гірка іронія характеризує підсумки політики «застою», який тривав з 1964-го по 1985 рік. Цей період породив совкові наративи про «велич СРСР» і «перевагу радянського способу життя та цінностей соціалізму». Вже тепер, оглядаючи тогочасні «здобутки», немає сумніву: ніякої «золотої доби» Брежнєва не існувало.

Восьма п’ятирічка 1966-1970 років справді засвідчила певне економічне зростання, проте далі економіка пішла на спад. Косигінські реформи провалилися, все більше коштів затягував у безодню «гонки озброєнь» військово-промисловий комплекс. Організатори екстенсивного господарювання про модернізацію і чути не хотіли. У повсякдення знову повернулися осоружні дефіцит і черга, яку дотепники сумно нарекли «соціалістичним підходом до прилавка». На безкоштовні квартири чекали десятиліттями, а масове будівництво житла в СРСР забезпечувалося коштом великих податків, які сплачували прості радянські робітники та селяни.

Черга за молоком, 1980-ті

Обернено-пропорційно до темпів економічного розвитку зростало суспільне розчарування у можливості досягнення комунізму, про що яскраво свідчить анекдот тих часів:

«Лектор каже, що комунізм вже на горизонті. Його запитують:

— А що таке горизонт?

— Це уявна лінія, в якій небо сходиться з землею і яка віддаляється від нас, коли ми намагаємося до неї наблизитися».

Після смерті давно недієздатного Брежнєва криза радянської системи стає очевидною і владна верхівка хапається за останній шанс – «перебудову». Проте проблеми, які тягнулися десятиліттями, неможливо просто «викинути за борт». Вони методично б’ють під дих системі. Удар Чорнобилем був нокаутом.

Розпад

Першочергову мету, яку поставило тоді перед собою радянське керівництво, можна сформулювати коротко: приховати і відволікти. Зрозуміти причини такої поведінки нескладно. Бо ж як це? Отак взяти і підірвати символ економічної потуги СРСР? Символ технічного прогресу і розвитку? Ні, такого ми не допустимо! Впевнена, приблизно так розмірковувала після аварії на ЧАЕС кремлівська верхівка на чолі з Горбачовим. І це була фатальна помилка: брехня і порушення власних законів гласності спричинили спротив населення.

Ліквідатори вимірюють рівень радіації на полях за допомогою лічильників радіації. Їхні протихімічні костюми не захищають від радіоактивності.

Навколо теми аварії почали формуватися громадські організації. Деякі з них, такі як «Зелений світ», Союз «Чорнобиль», Народний рух, перетворилися у потужну політичну силу і саме вони почали пов’язувати катастрофу на атомній електростанції з московською квазіколоніальною політикою. На території Радянської України діяло п’ять АЕС, стільки ж планували побудувати ще. Національна еліта поступово усвідомлювала стан і наслідки експлуатації українських ресурсів і зробила ключовий висновок: найкращий варіант – бути незалежними, самим вирішувати, що будувати і як промислово розвиватися. Так локальні екологічні протести перетворилися в соціальні та частково сформували антимосковський політичний порядок денний.

Подолання наслідків аварії на ЧАЕС стало потужним економічним викликом для країни. Сума витрачених протягом 1986-1989 років коштів становила близько 12.6 млрд дол. За підрахунками фахівців, це 20%-30% ВВП тодішнього Радянського Союзу. Зважаючи на те, що економічне становище було підірваним ще до аварії, вона поклала точку неповернення. Віра в «гуманність» комуністичної ідеї похитнулася навіть у найлояльніших прихильників. Радянська влада продемонструвала кричущу безвідповідальність за долі людей. Попри лихо у Києві першотравневу «демонстрацію трудящих». Дітей-онуків партійних очільників там не було.

1 травня 1986 року, урядова трибуна на площі Жовтневої революції (нині Майдан)

КДБ вдалося зірвати план протесту у 1987-му, та вже наступного 1988-го в Києві відбулася перша в УРСР несанкціонована демонстрація, приурочена до роковин Чорнобильської катастрофи. А восени того ж 1988-го перший легальний мітинг у Києві під екологічними гаслами зібрав понад 40 тисяч киян. Вони дружно скандували: «Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!».

Чорнобильська АЕС, міста енергетиків Чорнобиль та Прип’ять стали безлюдним скансеном усього радянського. Тут не перейменували вулиці, не знесли пам’ятники Леніну, залишили атрибути комуністичного режиму. Такий вигляд могла б мати нині вся Україна. Машину часу поки що не винайшли, змінити минуле неможливо. Та хтозна, може це й на краще..