Сімдесяті. Значуще десятиліття в літописі світової культури. Чого варта тогочасна західна популярна музика, що стала класикою. Її естетика і нині на часі. Слухати там точно є що, адже це часи яскравого присмерку епохи хіпі, буйного розквіту хардроку, фанку і диско, рання зоря електронної музики.

Тогочасна українська сцена, звісно, не могла похизуватись таким різноманіттям. Комуністична цензура і силові владні структури, включно з усе можним КДБ залізною стіною стояли проти «тлєтворного вліянія западной культури на уми совєтской молодьожі».  Але навіть в умовах тотальних обмежень українські музиканти спромоглися творити, поєднувати етнічні мотиви з новітнім звучанням світової сцени. Варто уважно переглянути заповітні сховки бабусиних платівок, аби усвідомити, що словосполучення «українська естрада» ніколи не було ганебним.

Першість на тодішній українській естрадній сцені була  за вокально-інструментальними ансамблями (ВІА). Ці гурти, які створювалися на базі підприємств, закладів освіти та культури, давали змогу молодим інструменталістам бодай частково реалізувати свої творчі амбіції. Найяскравіші музичні альбоми, створені тогочасними ВІА, за композиційною складністю та майстерністю виконання не поступаються сучасним релізам.

ВІА «Кобза». Диск-гігант 1972 року

На початку сімдесятих багато молодих музикантів не могли собі дозволити справжній реліз. Їм доводилося вдаватися до традиційного тоді «самвидаву», відбиваючи доріжки з записом на рентгенівських знімках. Саме тому цю музичну течію часто називають «музикою на кістках».

Одним з найвидатніших вокально-інструментальних ансамблів, безперечно, була «Кобза». Творчий шлях колективу почався у складі «Укрконцерту». Вони супроводжували виступи популярної тоді естрадної співачки Валентини Купріної.

Важко уявити захват молодих музикантів, коли 1972 року фірма «Мелодія» запропонувала їм видати свій диск-гігант – іншими словами, повноформатний альбом. Платівку називати не стали – типово для того часу.

На тлі інших ВІА «Кобза» вирізнялася фаховою увагою до українських народних інструментів та пісень. Її репертуар близький до фолкроку, одного з найпрогресивніших жанрів тих часів. Окрім традиційних електрогітар, музиканти використовували для супроводу кобзу, скрипку, сопілку, навіть ліру. Їхні вишукані та дуже академічні інструментальні партії часто виводяться на перший план і подеколи нагадують саундтреки до старих діснеївських мультфільмів. Утім не варто довірятися цьому враженню, адже за декілька років до того схоже звучання прославило легендарний британський гурт «TheMoodyBlues», основоположника психоделічного року.

Альбом «Кобзи» став справжнім мистецьким відгомоном тогочасся. Навіть знайомі пісні, популярні у традиційному виконанні гурт зумів вітворити новими фарбами, завдяки пульсуючій ритміці бас-гітари, що слугує основою для багатьох композицій, та винахідливому джазовому звучанню піаніно.

Високий голос основного вокаліста Валерія Вітера доповнювало мелодійне звучання бек-вокалу, і це додавало пісням народного колориту. Такий музичний «трюк» широко використовують і нині. Але справжньою родзинкою платівки є проникливий, соковитий драматичний вокал Валентини Купріної.

ВІА «Арніка».  Диск-гігант 1974  року

«Круті» експерименти тогочасної української сцени, натхненні західними піснями, викликають деякі запитання. І найперше –  яким чином люди за «залізною завісою» спромоглися не відставати від моди.

Закон фізики: залізо гарно пропускає звук. Навіть якщо воно із «залізної завіси».  Найкращі гітари у країнах соцтабору виробляли в Чехословаччині. Тамтешні майстри брали за взірці популярні моделі американських інструментів, витворені фірмами «Гібсон» і «Фендер». На чехословацьких гітарах грали і наші ВІА. А тому технічні можливості у музикантів були. Та й простір для експериментів і однакові ходи, мотивовані особливостями техніки. Наприклад впізнаваний гаражний дисторшн – перевантаження гітарного сигналу з яким тоді тільки почали працювати.

До того ж професійні музиканти, які їздили з гастролями, мали більше можливостей слухати записи західних гуртів, ніж середньостатичний громадянин Союзу РСР. На початку сімдесятих Львів славився багатьма справжніми джазовими бендами і гуртами, що грали прогресивний рок та артрок. Саме завдяки об’єднанню декількох колективів з’явився ВІА «Анріка».

Їхній перший повноформатний вініл об’єднав безліч цікавих жанрів. Фанкові інтерпретації народних пісень, що тримаються на мелодійних партіях бас-гітари, займають найбільше простору. А елементи психоделії доречно доповнюють західноукраїнську міфологічність чистим звуком гітари у стилі Джимі Гендріксаі гурту «Роллінг Стоунз» та потойбічним гуком сопілки. Проте справжній шок викликають багатохвилинні інструментальні імпровізації: важко збагнути, як тогочасні музичні редактори залишили їх на записі.

ВІА «Смерічка».Диск-гігант 1976 року

Можливо, ця думка спірна, проте, як на мене, лірика не є найсильнішим чинником тодішньої української естради. Більшість пісень писалося на мотиви народних текстів. Ота первозданна поезія, звісно, зберігає унікальний досвід етносу, його образність, але через непрофесійність авторів-епігонів ці мистецькі набутки губляться і щонайменще не сприймаються без музичного супроводу. Але ВІА «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського виконує твори і нині славетного Володимира Івасюка – пісні, в яких музика й текст блискуче сплелися воєдино.

А які вокалісти! Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. У вісімдесяті вони стануть значними зірками української естради. Сольний альбом Назарія Яремчука «Незрівнянний світ краси» можна вважати однією з музичних вершин тієї епохи. Їхні голоси додають пісням повнозвучної величі, схожої на гори, що оточують містечко Вижницю, яке дало Україні цей колектив. Вони звучать більше в стилі п’ятдесятих з відтінком джазового оркестру на Бродвеї. Голос Назарія місцями навіть надто естрадний. Цей нюанс, як на мене, негативно впливатиме на сприйняття його пізніших робіт, далеких від обраної тут стилістики.

Платівка насичена фанковим драйвом, який відтіняється українською фонетикою та атмосферним бек-вокалом Алли Зборлюкової. До слова, серед музикантів тогочасної «Смерічки» – ще двоє знаних облич: Павло Дворський, співак і композитор, та Віктор Морозов, бард і перекладач (це його творчими зусиллями книжкова «Гарріпотеріана» заговорила українською).

Додаткової різноманітності у взаємодію інструментів додають справжні гітарні рифи та й загалом підхід до цього інструмента, що варіюється від серфроку до рокабілі й навіть блюзу. В порівнянні з іншими згаданими тут записами цей альбом сприймається як наймасовіший, проте значущість стилістичних експериментів та цікавих музичних ходів це не применшує.

ВІА «Водограй».Диск-гігант 1977 року

Головною родзинкою музики сімдесятих, безперечно, є небачена майстерність у роботі з живими інструментами. Саме на цей період випав розквіт аналогового звуку: інструменталісти позбувалися майже всіх технічних обмежень, що супроводжували музику п’ятдесятих і шістдесятих. Драм-машини та комп’ютери ще не стали замінниками звичних до гри пальців. У цьому сенсі на тодішній українській сцені мало хто міг зрівнятись з дніпровським вокально-інструментальним ансамблем «Водограй».

Гурт утворили професійні джазові музиканти саксофоніст Олександр Шаповал та клавішний Олег Косько. Вони змогли привнести у свої версії народних пісень елементи ф’южну та прогресивного року. Основну атмосферу композицій з їхнього диску-гіганту задає розмаїта і майстерна гра синтезатора – від класичного джазового до психоделічного і навіть фанкового звучання.

Основним духовим інструментом тут, безумовно, є саксофон. Чути й сопілку, майстерно накладену поверх основного ритму, що дуже нагадує стиль легендарного британського гурту «JethroTull». Проте найгучніші мої овації – гітарним партіям. На відміну від інших альбомів, де цей інструмент лише акомпанує, у композиціях «Водограю» він повносило звучить. Там вражаючі гітарні соло – те, що в українській естраді, прижилося лише згодом, відносно недавно.

Альбом вийшов надто розмаїтим. А тому втратив однорідність. Можливо, причина в тому, що разом з осучасненими українськими народними піснями там розмістили записи тогочасних радянських хітів, з «передбачуванішим» аранжуванням. Попри те платівка залишається дуже об’ємним інструментальним досвідом, насиченим імпровізаціями.

Володимир Івасюк співає свої пісні. Запис 1975 або 1977 року

Завершуємо цей список «нетиповим». Цю платівку не записали в студії й не випускали офіційно. Це живий виступ справжнього діаманта української культури Володимира Івасюка. Саме його найчастіше згадують, коли оглядають музичну спадщину сімдесятих років, адже він є автором легендарної «Червоної рути». Проте вважати, що досягнення музиканта обмежуються цим шлягером, було би звичайнісіньким невіглаством.

Івасюка важко назвати виконавцем, він був скоріше композитором у класичному розумінні. За життя він видав тільки дві платівки своїх пісень – у виконанні Софії Ротару. Тому цей запис по-своєму унікальний: можемо почути авторське трактування знаних пісень. Звісно, Володимир Івасюк робить це не однооосібно. На зібраних записах звучить вокал Олени Кузнєцової, Софії Ротару й Олега Дороша – у супроводі  ВІА «Карпати», «Пульс» та оркестру.

Збірку зібрано з різних виступів за два роки, з 1975-го по 1977. Оскільки запис робився наживо, якість звуку трохи гірша, ніж у студії, проте емоційно сприймати пісні це не заважає. На жаль, голос Івасюка можна почути на дуже небагатьох записах, тому ті, що маємо, варто цінувати як істинні мистецькі скарби.

*   *   *

Чи можемо нині назвати ці платівки скарбницею української естради? Після згаданих історій про щирий ентузіазм молодих виконавців, їхнє далеке від тривіального прочитання народної спадщини, про музичний«самвидав»; після виправданих порівнянь з культовими закордонними гуртами…

Як не прикро, у наш час поняття естради отримало нову негативну конотацію. Через максимально кон’юнктурний псевдоукраїнський кітч, що лине з телеекранів у свято й будні, через навмання підігнані під сучасні стандарти народні пісні, що мають одночасно викликати ностальгію й бути танцювальними хітами.

А згадані альбоми своєю концепцією та призначенням мають більше спільного із сучасною музикою «Go_A» чи ONUKA, ніж зі своїми, здавалось би, прямими сьогочасними спадкоємцями. Українську пісенну культуру намагалися осучаснити, зробити модною та прогресивною в усі часи. Від творця всесвітньо знаного «Щедрика» Микола Леонтовича, від шлягерів Богдана Весоловського до сучасних інтернет-хітмейкерів… Це завжди золотий сплав мистецької відваги, креативності та винятково тонкого музичного смаку.

Тож якщо любите старі-щирі сімдесяті, коли пісні линули у супроводі справжніх інструментів, якщо шукаєте українське, в якому традиція і новаторство єдина естетична суть, –  ця підбірка для вас.

Сяйна маківка, яка чекає тих, хто, піднімаючись до неї, знову відкриє всі красоти й овиди  величної і квітучої гори.