Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко публічно відзвітував про стан справ у  рідному кінематографі. Попри те, що нині ця галузь культури як ніколи важлива, на жаль, сам факт звіту не набув широкого розголосу.

І це медійне замовчування, справді, подиву гідне. Бо, по-перше, йдеться про відродження цілого історичного пласту вітчизняної культури, потужного і родючого. Мистецтва не катакомбно-підземного, а чи не наймасовішого у світі. Тому прогрес власного кінематографа – великий плюс у становленні держави. По-друге, це ще й розвиток української «кінофабрики». Хто б що не казав, але ми впевнено крокуємо до створення саме індустрії зйомки і випуску кіно. Зі своїми режисерами та акторами, сценаристами і продюсерами. По-третє, будь-яка наша сфера, конкурентоспроможна на світовій арені, є заявою про те, що Україна не просто десь-там животіє, а прагне йти у глобалізований простір з власним високоякісним мистецьким продуктом.

Наведу декілька тез та своє бачення ситуації в цілому. Втім почну з одного цікавого факту. Цього року у Держбюджеті витрати на кіно несподівано збільшено удвічі, але поділено між Мінкультури та Держкіно.

Сам факт стрімкого нарощення фінансування приємно дивує: такого, схоже, не очікували навіть ті, хто наполягав на збільшенні бюджету Держкіно. А от розтягування «кіношного» бюджету між двома відомствами викликає неоднозначну оцінку. В Мінкультури – це окрема бюджетна стаття, для створення патріотичного кіно. Але хіба Держкіно не знімає такого кіно?

«Торік відмовлено у видачі прокатних посвідчень
66 російським фільмам і серіалам», – Іллєнко.

Тут усе зрозуміло. В Україні згідно із Законом «Про кінематографію» діють певні обмеження на показ російського кіно і серіалів. Зокрема, є для цього три основні підстави. За рішенням експертної комісії відмовлено в українському кіноринку 21-ій російській стрічці. Ще 35-ти фільмам – через що в них залучено людей, котрим за антиукраїнські діяльність офіційно заборонено в’їзд до України. 10 стрічок – це фільми, зняті після 1 січня 2014 року.

Якщо до перших двох «обмежувальних» критеріїв питань не виникає, то третій чинник слугує підґрунтям до сумнівів. У Законі «Про внесення змін до деяких законів про захист інформаційного телерадіопростору України» чітко прописано, що закон забороняє «трансляцію (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) будь-яких фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора (Російської Федерації) після 1 січня 2014 року». Ніби й усе гаразд, але чому така заборона стосується саме фільмів? Чому кіно, адекватне за змістом чи складом учасників, не може бути представлене українській аудиторії? Наприклад, той же «Левіафан» Андрія Звягінцева з Олексієм Серебряковим у головній ролі.

Не можна бути напіввагітним. Чому тим-таки російським музикантам чи мобільним театральним трупам-гастролерам дозволено виступати в Україні, а показувати російські фільми – зась? Де та чітка межа допустимого? Адже фільми і до 2014 року пропагували «русскій мір». Питання є, але… є й Закон, якого маємо дотримуватись.

Заборона, звісно, виправдана, суть її – не тільки в обмеженні поширення російського агітпропу, а й у припиненні завдяки кіно «спонсорування» агресора і агресії. Тому якщо вже не допускати російське кіно на український простір, то тоді – незалежно від років випуску. Чому встановлено бар’єр часу (тут року)? По-перше, як посилання на військову ситуацію. По-друге, так зникає потреба перевіряти все, що після 2014-го. Воно автоматично потрапляє у зону зараження. Та й відсутність російського якось підштовхує наших заповнювати прогалини своїми творіннями.

«Рекордні цифри 2017 року
свідчать про позитивну динаміку
розвитку українського кіно», – Іллєнко.

Минулого року за підтримки Держкіно завершено 17 повнометражних фільмів. Загалом знято 47 фільмів. Для порівняння, за два минулі роки було побачило екран 7 ігрових «повних метрів». Це таки прогрес, і добре, що кіно набрало значних темпів розвитку, витворюючи картини, якими вповні можемо пишатися.

Гляньмо лише на низку нових фільмів. Психологічна драма «Стрімголов» – повнометражний дебют режисера Марини Степанської. Фільм про те, як головні 27-річні «негерої» намагаються зробити непростий вибір в умовах «героїчного часу». «Іній» – воєнна драма, розповідає про шлях литовського волонтера до зони бойових дій на сході України. Стрічка Володимира Тихого «Брама» – про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. «Мир вашому дому» – за п’єсою російського драматурга Григорія Горіна «Задушна молитва» за мотивами збірки Шолом-Алейхема «Тев’є-молочар», – про любов, гумор, людяність. Пригодницький фільм-фентезі «Строжова застава» повідує про сучасного школяра Вітька, який через загадковий портал часу потрапляє у минуле, на тисячу років назад. «Ізі» – про приїзд 40-річного італійця Ісидоро в карпатське село, яке назавжди змінює його внутрішній світ і допомагає знайти втрачені точку опори і відчуття радості життя. «Межа» – реальна історія про події, що відбулися на словацько-українському кордоні напередодні приєднання Словаччини до Шенгенської зони. «Припутні» – це сучасне українське кіно для всіх. Парадоксальна суміш людської драми, хуліганського гумору, сміливих порівнянь та сенсу, приправлена авторською відвертістю. Зі справжнім українським колоритом і живою мовою. «Казка старого мельника» – український фентезійний фільм, знятий Олександром Ітигіловим, оповідає про військового на ім’я Адам, який, повернувшись з битви, застає рідне місто у полоні злих чар. «Червоний» – екранізація однойменного роману Андрія Кокотюхи. Письменник став також сценаристом стрічки. «Чужа молитва» Ахтема Сеїтаблаєва розповідає про молоду кримськотатарську дівчину Саіде Арифову, яка під час Другої світової війни, ризикуючи власним життям, врятувала 88 єврейських дітей-сиріт. А «Кіборги. Герої не вмирають», зняті також Ахтемом Сеїтаблаєвим за сценарієм Наталії Ворожбит, стали українським рекордсменом прокату за весь період незалежності (22 685 322 грн. станом на 14.02.2018 р.).

«На виробництво українського кіно
цього року планується витратити
480 млн. грн.»,  – Іллєнко

Сума вражає. Враховуючи, що такі ж гроші виділено і Мінкультури, на «патріотичне кіно». Повторюся: чим одні стрічки відрізнятимуться від інших – зрозумілого мало. Але загальний мільярд «кіношних» гривень таки дає привід радіти, ще й сподіватися на якісний та гідний український кінопродукт. Пилип Іллєнко також заявив про потребу додатково профінансувати зобов’язання за контрактами, а це 202 млн. грн. Сподіваємося, і ці кошти знайдуться, щоб Держкіно реалізувало всі свої амбітні проекти та плани. Це стосується тих фільмів, котрі пройшли державні конкурси та чекають початку виробництва.

«Близько півсотні українських фільмів
вийдуть в прокат 2018 року», – Іллєнко

А якщо геть точно – 49. У січні глядацькій аудиторії вже представили фільм-притчу про співчуття, благо та любов «Казка про гроші» режисера Олесі Моргунець-Ісаєнко. У березні має відбутися прем’єра кінострічки Олександра Денисенка про період заслання Тараса Шевченка – «Тарас. Повернення» та фільму «Ржака» Дмитра Томашпольського – ексцентричної комедії про видатного режисера арт-хаусу, якого змушують зняти комедію. Якщо він не розсмішить 12 експертів – його вб’ють. Очікується й прем’єрний показ фільму «Вулкан» від творця «Українських шерифів» Романа Бондарчука. Головний герой стрічки Лукас, переживає кризу середнього віку. Працюючи перекладачем в офісі ОБСЄ , у складі моніторингової місії вирушає на кордон окупованого Криму. Серія дивних збігів залишає Лукаса сам-на-сам з таємничим і хаотичним всесвітом південного степу, в якому життя здається відлученим від будь-якого порядку. У цих дивних місцях Лукас починає все спочатку.

Сподіваємося незабаром побачити прем’єру франко-українсько-бельгійської кінострічки Оліаса Барко «Поліна». Цей сімейний фільм-фентезі розповідає про 11-річну самотню дівчинку, яка потрапляє по той бік кіноекрана, де живуть казкові герої і ховаються страшні таємниці.

Також цього року в Україні стартує виробництво приблизно півсотні ігрових фільмів. Такі перспективи свідчать лише про одне: кіно в Україні – процес повносилий, стрімкий, динамічний. І вельми результативний. Культура розвивається, а це свідчить про нашу силу і міць, про здатність вистояти, перемогти, перебороти багато викликів. Поки живодіють рідне мистецтво, культура, рідне слово, поки пошановані митці, які творять та підносять до світового рівня наше, –  ми неподоланні.