Здобутки українських кінематографістів за минуле десятиліття – це про витонченість роботи, сміливість, право власного голосу. Іноді проти владної доктрини. Наше сучасне кіно – це гармонійне поєднання кінострічки з її митцями у час труднощів, це знак для міжнародної спільноти, що в Україні набирає сили кінематограф, здатний збирати велелюдні кінотеатри.

Ще на початку двохтисячних масовий глядач не погодився б з подібним твердженням. Тоді ж, як зазвичай, наше кіно блукало теренами перепон у пошуках часу заявити про себе. Згадаймо тільки двадцяте століття – творчість під постійним прицілом владної верхівки, заборона на «вільнотворення», вбивство діячів, котрі вважали за місію донести неординарну вільну думку.

Початок незалежності став лише пафосним звучанням – підпільно дозволяв радянським пережиткам вбивати нові обличчя та ідеї українського кіномайбутнього, а новітнім «дядькам отечества чужого» пряжити свідомість громадян стрічками на плісняву тему «братнього народу». А той «братній» не дрімав: його серіали стали інструментом масової пропаганди «русского міра», затруюючи широку аудиторію (від малого до великого) блекотою про «єдіний народ». І цим формувало в українців життєву позицію молодших родичів, які покірно заглядають у рот мудрому московському братовітінамагаються йому в усьому годити. Позицію конгломерату населення, яке здається без бою.

Проте з’являлося й інше кіно. Творці його намагалися «йти проти течії» тодішніх штучно сформованих суспільних запитів. Ці фільми можна було порахувати на пальцях рук, та й про їхнє існування знало лише вузьке коло кіноманів.

Суттєві зміни відбулися після Революції Гідності. Тоді саме документалістика визначала перелом в кіномистецтві. Виявляється, коли влада взялася відверто «перекривати кисень» – лише тоді ми й прозріли… Відтоді українське вийшло на шлях «вольний, новий». Багато стрічок можуть похвалитися народним і навіть міжнародним визнанням. Нарешті український глядач зацікавився прихованою від нього реальністю. І не лише сьогочасною. Зросла увага до фільмів Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Юрія Іллєнка…

Останнє десятиліття принесло в український кінематограф справді знакові зміни. Однак у його тілі й досі криється підшкірний черв’як, який завдає відчутного болю та пригнічує виростання. Маю на увазі Державне агентство України з питань кіно. яке й надалі ставить палки в колеса українського кіновиробництва. Нинішню місію цього органу влучно визначив відомий кінокритик Сергій Тримбач: «Війна Держкіно проти українського кіно». Варто згадати заяви його представників про те що жіноча проблематика в нашому кіно не має сенсу, бо «історія життя жінки в цій країні – неактуальна тема».

У Стратегії розвитку кіно в Україні до 2027 року жодним чином не відображено питання боротьби нашої кінопродукції з російською пропагандою. Її розробники пропонують зменшити виробництво повнометражних художніх фільмів на користь серіалів, нехтують кінодокументалістикою, яка насправді нині є візитівкою українського кіно у світі. І нарешті масною крапкою цих руйнівних дій стали плани «реорганізації» «Довженко-центру», а фактично знищення поважної інституції, яка зберігає українську кіноспадщину і пропагує істинні скарби національного кіно.

Втім, схоже, в наших людях нарешті ожив ген стійкості та витривалості. Ми нібито неопалима квітка, яку знищують вогнем, а вона живе. Нині в прокаті чи не найбільший запит на українське кіно. Попри повномасштабне вторгнення росіян на нашу землю та брак фінансування, митці намагаються знаходити будь-які можливості творити нове кіно. У 2022-2024 роках українські стрічки заполонили програми міжнародних кінофестивалів і посідають переможні місця.

Вперше в історії українського кіно документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова, фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсери Василиси Степаненко здобув «Оскар» 2024 року в категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Нині кінодокументалістика – чи не найголовніший інструмент фіксування історії та донесення світу правди про війну. Дає про себе знати авторське кіно, доторкаючись до рефлексії минулого, теперішнього та майбутнього. Та й деякі вітчизняні художні стрічки захоплюють увагу, додають упевненості, що наше кіно очікує справжній розквіт. Без участі росіян, як це було донедавна.

Нині в прокаті повнометражні стрічки, створені за три-чотири роки до повномасштабного вторгнення. Відчувається, що наше суспільство проходить етап усвідомлення істинного обличчя нашого кіномистецтва. Бо кіно – це історія життя, боротьби, світогляду народу. Це віддзеркалення того, ким ми були та ким є сьогодні. Це спосіб переосмислити своє життя, знайти відповіді на доленосні питання. І це вбивча зброя, якою наш ворог десятиліттями нищив наш дух, нашу свідомість, нашу самобутність і самодостатність.

Зрештою, кіномистецтво – це ми.