Після «Зими, що нас змінила» почався новий підйом національної культури. Принаймні, українське та українськомовне знову стало модним. Культурний продукт перестав бути елітарним, андеграундним, він орієнтований на широкий загал. Згадаємо хоча б сплеск українського кінематографа і суспільний інтерес до нього.

Російського кіно у нашому прокаті сьогодні майже не знайти. Лише поодинокі прем’єри, не надто гучно афішовані.  Загалом за останні три роки вийшло 87 фільмів вітчизняного виробництва, але російською мовою лише 17. Торік це співвідношення було 34:5 на користь українськомовного кіно.

Звісно, для більшості телевізор досі залишається найбільшим вікном у світ.  Але й тут, зокрема та в інформаційному просторі загалом, відчутні якісні зміни.  Збільшення квот на україномовні передачі підняло глядацький інтерес до рідного. Маємо «Країну ФМ», радіостанцію зі стовідсотково українськомовним наповненням. З’явився канал української музики на телебаченні. Так і має бути.

Хоча в рідному ефірі чимало і російськомовних творів, але їхні автори і виконавці з України. Тож питання не таке вже й несподіване: чи в перспективі виживе російськомовний продукт на українській сцені та в ефірі? Можемо згадати, для прикладу, антиросійські акції, які знайшли підтримку в суспільстві, зокрема, «Не купуй російське!» З одного боку заборона чи відмова бачити в Україні російських акторів, письменників діячів «шоу-бізу», які стали одіозними культуртрегерами «русского міра», а з іншого – активізація українських митців, чиї виступи збирають великі глядацькі зали, рівня столичного Палацу «України».

Та все ж таки серед розважальних телешоу і серіалів переважає російськомовний продукт. Схоже, і тут зіграло свою позитивну роль різке обмеження експансії російських телеканалів. За відсутності прямої конкуренції такі передачі нормально почуваються в нашому інформаційному просторі. Хоча маємо і приємні винятки: україномовні серіали «Школа» та «Черговий лікар».

Кажуть, що слово – зброя. Тож виходить, що більшого значення набуває зміст, а не мова сказаного? Так, напевне, вважає чимало українців, а тому попит на російськомовний продукт все ще високий.

Мусимо визнати, що наша країна все ж таки двомовна. І не треба пояснювати, що так історично склалося. Бездіяльність політичної еліти, а часом і сповзання до прихованого антиукраїнства, ми спостерігаємо від перших днів нашої державної незалежності й досьогодні. Мова навіть ставала інструментом  (не без допомоги сусідки), яким політикани силкувалися роз’єднати українців, розкраяти державу. Візьмемо хоча б скандальний закон Колєсніченка-Ківалова, який давав можливість робити російську державною мовою на регіональному рівні. У зросійщених закутках цим законом, як фіговим листком, прикривали упослідження української. До речі, він і досі чинний!

Деякі наші виконавці і нині живуть, хліб жують із заробітків на задвірках російської естради. Але західний ринок кіноіндустрії і масової культури набагато розвиненіший за російський. Чимало українських гуртів давно стали своїми у Європі. Із відомих проривів назву такі, як The Hardkiss, Onuka і The Erised. Україна не має животіти в задушливих «братніх» обіймах російськомовної культури. Нам треба створювати своє, національне, але європейського рівня. Тоді воно стане модним і популярним «тут», тоді з’явиться можливість заробляти «там».