Світ кіно завжди відображає певний культурний контекст та відносини між націями. Російське кіновиробництво не є винятком. Хоча й має свою родову особливість, сформовану віковою ментальністю імперії: все не-російське тут постає з явним нальотом «інородства», до якого треба ставитися щонайменше з підозрою чи недовірою.

Україна в російському кіно посідає особливе місце. Її образ – це вже не плід підозри чи нерозуміння, тут домінує явна зневага і ненависть. В російських фільмах та серіалах українці щонайменше недолугі і недорікуваті, а зазвичай підступні, зрадливі, підлі… Ця антиукраїнська кінопропаганда, просякнута російським нацизмом, стала трендом ще задовго до російського вторгнення в Україну 2014 року.

Образ українців в російських фільмах досліджує на своєму «YouTube»-каналі «Загін кіноманів» Віталій Гордієнко. Стандартний портрет нашого земляка виробництва російської кінофабрики – примітивна карикатура. Зазвичай розмовляє сміховинним українсько-російським суржиком, галасливий, незграбний, неосвічений, хитрий, кровожерливий – типовий «бандєровец». Зате їхні головні кіногерої, звісно ж росіяни, – класичні «добрі молодци»: сміливі, сильні, щедрі, справедливі… Ця патологічна «національная гордость вєлікороса» помітна ще у радянських кінострічках.

Треба було страшного вторгнення 2022 року, треба було накрити українські міста і села російським ракетно-бомбовим смерчем, щоб у багатьох українців нарешті остаточно спала полуда з очей. Аби тисячоголосо покотився від сходу й до заходу, від півночі й до півдня російськомовний вірш-прокляття українки Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями».

А було ж, коли й українські телеканали транслювали сумнозвісні російські бойовики «Брат» та «Брат-2». Це в одному з них герой-кілер вбиває «українського мафіозі» зі словами: «Ви мнє, гади, єщьо за Сєвастополь отвєтітє!». Крим неодноразово мусується російськими кінематографістами як таке собі тимчасове «українське непорозуміння». Типовий їхній сюжет 2000-х: молоді кримчани рвуться зі своєї «безнадійної провінції» підкоряти столицю. Ясна річ, не чужий Київ, а в рідну москву.

Старше покоління пам’ятає російський телесеріал «Моя прєкрасная няня». З його головною героїнею – недорікувату маріупольку, з її «южнорусскім» «шоканням» і «гаканням», хитру та невиховану, яка шокує «інтелігентну московську публіку». В серіалі «Папіни дочкі» секретарка Тамара з Харкова також зображена карикатурно. А її рідні, що приїхали до неї в гості, постійно їдять сало та намагаються когось обдурити.

У 2000-х роках росія поставила на потік виробництво фільмів та серіалів про війну та російську армію. Неприкриту кінопропаганду «мощі русского оружія» і казочки про «армєйскоє братсво», хоча насправді в російській армії панували «дідівщина» і насильство. Серіал «Солдати» став одним із найпопулярніших та впливових. Його виробництво тривало з 2004-го по 2014 рік. Серіал – саме із тих казочок про армію, де мудрі, справедливі командири і мужні та чесні солдати. Україна, що прагне в НАТО, викликає лише сміх в героїв. Прапорщик Шматко – типовий «хахол»: злодійкуватий, хитрий, ласий до випивки. А його батьківщина, місто Одеса – це образ занедбаності, продукт недорікуватої української влади: «не таке, як колись».

До 2015 року російська кіно отрута безперешкодно доставлялася в Україну, де їй охоче надавали кіно- і телеекрани. Та й спільне російсько-українське кіновиробництво було поставлене на широку ногу. Попри десятки вельми тривожних прикладів нахабного російського втручання у внутрішні справи України. Зазіхання росіян на український острів Тузла наприкінці 2003 року – один із показових прикладів.

Стереотипи, упередженість, криводушність. Викривлений фокус, у якому опинялася Україна в російських фільмах, формував настрої російського глядача. Немає, відтак, нічого дивного у тому, що російське суспільство так масово підтримало путінську «спєціальную воєнную операцію» загарбання ненависної для них України.