Як обухом угатило…

Не стало Леопольда Ященка. Композитора, науковця-фольклориста, Шевченкового лауреата, творця і керманича легендарного столичного етнографічного хору «Гомін».

Йому на роду було написано жити вічно. Принамні стільки ж, скільки живе Українська Пісня.

Мені здається, знав його від свого народження. Такі люди з першої миті стрічі стають твоєю Долею, і вже неможливо зафіксувати чіткого відліку, як неможливо згадати день і рік, коли ти промовив своє перше слово.

Оця світлина – одна з найдавніших у моєму архіві. Мряковиння березня. 82 рік. День народження Кобзаря. Перед нашим «стихійно організованим» співом. Зверніть увагу на фігуру зліва. Отаких фігур тоді крутилося коло нас щоразу добрий десяток. Не ховаючись, а навпаки – всім видом показуючи «чувство глубокого возмущєнія». Звісно ж, «органов госбєзопасності». А він їх не помічав. Клято. Впритул. Так, наче ці фігури були зі слюди, чи з того ж таки мряковиння.

Він навчив того і нас. Не боятися, бо ми у себе вдома і нічого протиправного не робимо.

Отак і співали. Роками. Веснянок, купальських, обжинкових, щедрівок-колядок і просто побутових, звичних, долучаючи перехожих, які ставали нашими побратимами і посестрами – учасниками «Гомону». Під прицілом очей, об’єктивів, під свист дубців. І під шквал оплесків і захоплені крики вдячних глядачів. В стольному Києві, в Україні і поза нею.

… Пишу – не пишу, ліплю докупи зимні слова, якісь обірвані-розгублені фрази і задихаюся од спазму.

Відчиняю вікно – серед гулу опівнічного міста ясно вловлюю його голос. У телефонній трубці: «Привіт – це Леопольд. Приходь співати».

І баритон чистого оксамиту. У цій його авторській пісні, яку ми, не знаючи того, співали як народну. В сімдесяті, студентами, повторюючи за ніжним, трохи притлумленим співом вокально-інструментального ансамблю канадських українців, відтворюваним із напівпідпільної  касети бувалим у бувальцях магнітофоном «Весна»:

І от між нами високі гори

У неозору далечінь простяглись,

І тільки в небі вечірнім зорі

Спокійно й тихо мерехтять, як колись.

Той Леопольдів голос неможливо забути. Як смуток його сопілки. На який озиралися сотні відсторонених, забембаних життям і клопотами облич у метро, трамваях, автобусах та й просто на вулицях. Озиралися і преображалися, перетворювалися в живих і сяйних, у доброзиждущих.

Його ламали через коліно, позбавляли роботи, засобів до існування, йому погрожували, над ним знущалися. А він співав. І на той спів, як на святу зорю чи на спасенну ватру безпросвітньої ночі, йшли люди.
«Знову бачив отого чоловіка із сопілкою, – казав мені давно колись мій добрий знайомий і колега, чиновник Держагропрому. – Їде на ескалаторі та так самозречено виграє! Дивак…» І раптом – наче густа тінь пробігла по його обличчю, враз поглибшали очі. «А може це ми диваки, Валерію?»

Ми. Жодного сумніву.

Він ніс нам Пісню. Рятівну, цілющу, родиму. Він повертав нам нас.

І сам став Піснею.

Йому на роду писано жити вічно.

Поки України.