Яких і де саме розділових знаків бракує у цьому заголовку? Два з половиною роки пильного «відеоспостереження» за життям, висловлюваннями європейців, коли вони в себе вдома та в публічному просторі (а, зазвичай, це діаметрально протилежні слова), дозволяють мені гучно грюкнути дерев’яним молоточком та винести такий безапеляційний вирок: Європейці не вміють НЕ розмовляти з українцями про війну.

Від початку повномасштабного вторгнення серед них уже стало константою питати українців про поточний стан подій в нашій країні. Відправною точкою розмови може позначитися будь-що, в залежності від того, в якій новинній бульбашці живе представник західного світу: від «бажаю вам якнайскорше здихатись цієї чорної навали» до «якого дідька ти не в своїй країні, там що, небезпечно? росія ж не воює проти цивільних». І, очевидно, неможливо робити прив’язку до національності вашого опонента: загальний настрій може бути однією з цих крайнощів. Утім, завжди є принаймні один, хто йде наперекір усім, транслюючи в суспільство радикально протилежну точку зору. Я вже писав про польку, яка мала сумнів у правдивості новин про Україну, втім, була твердо переконана: саме Зеленський – «чорна мітка» нашого сьогодення.

А нещодавно до картотеки випадкових подорожніх зустрічей додалась румунка – пані, котра змусила мене досить довго розмірковувати над усім, що я чув і бачив.

Сталося це під кінець робочого дня, коли її сім’я у повному складі приїхала забирати свою автівку, попередньо придбавши її 2 дні тому. Коли всі договори було нарешті підписано лишалося лишень показати їм авто і перевірити за нарядом-замовленням чи всі їхні бажання вдовольнила наша СТО та бокс постпродажної підготовки авто (полірування, чистка сидінь тощо). Оскільки інших двох менеджерів вони добряче «задовбали» ще на етапі оформлення угоди, ця робота перепала мені. Доволі швидко впевнившись, що з їхньою машиною все гаразд, вони з полегшенням видихнули: «Нарешті цей неймовірний паперовий стрес закінчився, тепер нам просто необхідно викурити по дві-три сигарети». Діставши портсигар, голова сімейства (маю на увазі ту ж таки жінку – вона єдина серед чотирьох знала німецьку, що надавало їй ще більшої домінації над її трьома «хлопчиками», принаймні в Німеччині) миттево упхнула в зуби чоловікові і старшому синові румунської отрути, не забула і про себе. Пішла по колу запальничка. Запропонувала й мені – ґречно відмовився.

– Ти тут стажуєшся чи проходиш навчання? – раптом спитала після двох тяг.

– Та ні, лише, працюю.

– А, ти в школі вчишся?

– Ні, в університеті. Я з України і вчуся онлайн на журналіста.

– О-о-о, то ти з України!

На оцій піковій точці розмови завжди йде роздоріжжя: є десь зо два десятки перших запитань, які спадають на думку європейцям, приблизно половина із них – з підколом та агресією. В разі розвитку такого варіанту особливо образливим було те, що на роботі чомусь не можна хамити клієнтам (навіть якщо вони – відверті ідіоти). Тримаючи в голові як факти територіальних претензій Румунії до України (не ті фейкові російські, а давнішні, ще щодо острова Зміїний), так і знання про підтримку на державному і людському рівні від Румунії у війні, я таки схилявся до якогось невимушеного «смолтоку» про цілковиту вину путіна, а не росіян та побажання якнайскоршої перемоги, але…

– То наскільки я знаю, в Румунії та України спільний кордон?

– Так, приблизно 600 кілометрів.

– Моя колега з Бухареста їздила в минулому році в Україну відпочивати, як це взагалі можливо? Що, війни вже немає?

– Ну чому ж, більша частина країни не окупована, можна відносно безпечно подорожувати Україною і під час війни. Наприклад, поїхати в гори.

(Пропустимо нецікавий непотріб про похилого чоловіка-українця у неї в фірмі, її здивування роботящістю українців тощо).

– Я знаю, що війна в Україні насправді почалась в 2014, так?

– Так, з анексії росією Криму й окупації частини Донецької та Луганської областей.

– Ну так, але я вважаю, що це все політика.

– Безумовно. Але політика – це лише один аспект. Звичайні росіяни зараз прийшли на мою землю «знищувати нацизм». Вони просто вбивають цивільних людей. Днями, ночами падають бомби…

– Та росіяни тут ні до чого, – нетерпляче перебила мене вона, – Насправді ж ця війна лише з волі Америки. Америка всьому голова. Якщо вона захоче – все зупиниться в момент.

Завдяки постійним контактам з місцевими турками, іранцями, іракцями, які щиро вважають США вселенським злом, я вже навчився цьому не дивуватися. Це лише викликає огиду до мого візаві. Тому у відповідь нічого не сказав, втім, скорчив таку мармизу, що моя огида була доволі показовою. Я щиро сподівався, що вона образиться і поїде, втім, пані закурила другу, і продовжила верзти маячню:

– Якщо чесно, я ненавиджу Зеленського. Навіщо він їздить по Європі і клянчить зброю? Це ж лише…

– А я ненавиджу путіна і всіх росіян. Бачите, які в нас з вами різні погляди.

Очевидно, вона хотіла сказати, що саме озброєння України є ескалацією війни, але я зізнаюся, втратив терпець, урвав її просторікування. Втім, швидко отямився, та не розпочав офензиву – просто усім своїм виглядом дуже активно проводжав її якомога далі.

– Ну так, я розумію, – знову завела вона, – але росія це все одно дрібниця, голова всьому – США. Це ж як і з коронавірусом, це все політика. І Америка, яка хоче заробити грошей.

Остання репліка, зізнаюся, насмішила. Одразу пригадав таксиста, який ще на початку ковіду рекомендував мені випити «чекушку» горілки на ніч та добре просочити нею ж подушку, і на ранок будеш як новий.

А взагалі, це все я до чого. Якщо ви закордоном, питання вашої підготовленості як до зомбованого, так і до все ще допитливого та зацікавленого мозку наївного мешканця старого світу – критично важливе. А тепер зроблю жахливе для сучасного медіапростору – спробую дати пораду як вам жити і тим грубо порушу ваші особисті кордони. Перебуваючи в статусі біженця, маєте психологічне, але не моральне право відмовитися від новин. Чудово розумію, що декого (може, навіть і багатьох) це травмує, проте пробуйте різні типи фільтрації, будьте гнучкими у виборі сайтів, телеграм-каналів, чи, можливо, спробуйте проговорити це із психологом, але в жодному разі не викидайте себе з інформаційного потоку.

По суті даю оце величезного ляпаса епосі радикального антропоцентризму, в якій на першому місці стоїть навіть не людина як вид, а кожне унікальне «я». Психологи всіх країн і народів трублять про цінність особи, а не оточення, і топлять за здоровий егоїзм. Такі цінності поза сумнівом, але можуть переглядатися, з огляду на обставини. Чи у бійців на першому місці власні потреби? Може, вони хотіли б сьорбати «раф на лавандовому» десь серед Хрещатика, а ввечері піти на один із численних підпільних стендапів? Не всі волонтери хочуть безсонними ночами вишукувати потреби «нуля». Хтось, зітхаючи, згадує довоєнні часи, вишневу наливку та вистави в «Дикому театрі», на відвідини яких ось уже майже тисячу днів не може викроїти час. І навіть донатери інколи мають невимовне бажання купити те кляте капучино, а не закинути на черговий збір, втім, принцип двох гривень жиє.

Варто визнати, що, поки увесь світ проживає пікові роки антропоцентризму, українці живуть «країноцентризмом». Знаєте, як він іще називається? Націоналізм. На ньому й тримається будь-яка нація. Тож наступного разу, у виборі між власною примхою та батьківською, шануйте, будь ласка, себе. Але «Україна в огні» має завжди головувати над власним інформаційним вакуумом. Ну і звісно ж, учіть мови. Який сенс у вашому мудрагельстві, якщо вас ніхто не зрозуміє?

Нам конче бракує бійців інформаційного тилу. Тоді безнадійні європейські пацієнти, можливо, виявляться радше живими, ніж мертвими.