Коли чую про київський Майдан, завжди поправляю: Майдани. Як безпосередній учасник тих багатомісячних подій стверджую – Майданів було, як мінімум, п’ять: від оптимістично-застережного Євромайдану осені 2013-го – до кривавого Майдану зими 2014-го… Між ними був і «Майдан зневіри», коли опозиційні спікери після проведених перемовин на Банковій вже не мали з чим виходити до людей. І тоді їх просто засвистали, а на сцені «не заплановано» з’явився активіст Володимир Парасюк… Що було далі – всі знають.

Я згадав про ті події, під призмою дня сьогоднішнього. Війна також не є сталою. Вона також мінливо-рухлива. Від активностей наших військових у співдружності з територіальною обороною на північних кордонах (Сумщина, Чернігівщина), відкидання ворога з-під Києва, створення антипутінської коаліції, повернення окупованих територій Харківщини – до контрнаступу українських військ в період літа-осені 2023 року, який явно не виправдав очікування і всередині країни, і за рубежем. Війна не завжди приносить для нас добрі новини, частіше – гіркі. Дуже-дуже гіркі. Факторів, які її змінюють – тисячі! Серед основних: здатність до внутрішньої самоорганізації та мобілізації нашого суспільства, його терплячість та впертість; вміння союзників тримати слово щодо вчасних поставок зброї – у тій кількості, про яку самі й означили: «Дамо стільки, скільки треба!». На жаль, «просідання» якоїсь із позицій призводить до змін на фронті. Не на нашу користь.

Ми живемо війною. Попри те що далеко не всі на фронті, війна зуміла зайти практично в кожен дім. Суспільство травмоване війною фізично і психологічно. Це – вікові травми. Але разом із невдачами та втратами наша армія і наш народ набувають досвіду й гартування. Так, невимовно боляче, що надто високою ціною, про яку вповні дізнаємося лише після перемоги…

Нинішній період у війні (осінь – зима 2023-24 років) увійде в історію як важкий і тривожний. Докупи збіглися різні фактори: наявні прорахунки військової стратегії, млявість союзників, активізація московських «агентів упливу», роздмухування конфлікту на Близькому Сході… Це, звісно, побіжний перелік. Бо цих факторів, насправді, значно більше.

Та й усередині країни не так уже й благополучно. Особливо на тлі новин з фронтів та оголошення мобілізації.

Плюси (якщо їх можна такими вважати) в тім, що: а) суспільство не зневірене; б) суспільство минуло стадію тяжого витвереження в) суспільство готове сприйняти реалії і з ними справлятися.

Що в цій ситуації засмучує? Банальне й історично повторюване: розбрат. Як сумний приклад – помітно «різнобоєві» заяви Верховного головнокомандувача та Головнокомандувача. Попри значущість їхнього змісту. Ворог про таке міг тільки мріяти. Чутки про відставку Валерія Залужного роспропаганда поширює досі, активно «вірусуючи» цю інформацію. А від наших так і не прозвучали спростування її, не продемонстровано єдність «верхів», яка є, як відомо, аксіомою перемоги.

Звісно, поведінка перших осіб держави «рикошетом» б’є по діях наших союзників. Так було завжди. Можна все «списати» на демократичний устрій в країні. Але під час війни демократія не завжди добра порадниця. Це стосується і «гарячих» медіа-новин із владного Олімпу, від яких часто холоне кров, і дій та висловлювань політиків. Одні з них (опозиційні) жаліються на те, що їх не випускають закордон із миротворчими місіями, інші (владні), певне, бояться, що «колеги» своїми скаргами та наріканнями принесуть більше шкоди, ніж користі. І ті й інші мають рацію.

Тема, яка обговорюється в ці дні, – підсумкова пресконференція Володимира Зеленського. В демократичному суспільстві немає нічого дивного, що одним вона сподобалася, а іншим – ні. Приміром, на росії пресконференція путіна «сподобалась усім». І на то, як кажуть, нема ради…

Але в нашому суспільстві деякі політики і громадські діячі все ж іноді забувають про час, в якому відбувається це обговорення. Так, вони, ніби застерігають від внутрішнього авторитаризму, неуцтва, непрофесійності… Але з іншого боку – розбалансують і так слабкуваті ланки єдиного ланцюга. Це безвідповідально й недалекоглядно.

Я не зважуся давати якісь поради, чи вимріювати прогнози. Їх і так надміру. Єдине побажання – аби наше суспільство пильнувало той момент, коли на перший погляд невинні політичні дискусії стануть на небезпечній межі реальної загрози національній безпеці. Тоді знов згадаємо давнє «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься» і всі дружно підемо на барикади. З каменюками за пазухами.