Наші національні словесні змагання з того, хто більший українолюб, стали звичними для медіа. Багато хто із самоназваних патріотів цілить стрілами іронії у тих донедавна російськомовних українців, які, мовляв, лише після 24 лютого минулого року «перевзулися» і нині намагаються спілкуватися українською.

Тим, хто цікавиться історією, відомо: російська мова вкоренилася у побуті багатьох українців не з доброї волі, а внаслідок багатовікової тотальної русифікації, яку силою запроваджував і московський царат, і диктатура кремлівських комуністичних імперців. Словом, за будь-якої влади у російській «тюрмі народів» курс на асиміляцію українців не мінявся.

Говорити російською було не лише «престижно», «модно», а й безпечніше. Спілкуватися ж українською – мало того, що було тавром «безнадійного селюцтва» (згадаймо одіозну Тьотю Мотю з Кулішевого «Мини Мазайла», її істеричне «Лучше бить ізнасілованой, чєм украінізірованой»), за це понижували у соціальному статусі, а особливо затятих клеймували «сепаратистами», «петлюрівцями», «бандерівцями» чи «українськими буржуазними націоналістами» і надовго позбавляли свободи, а то й життя.

Позатим українська державність відновилася, хоча попервах опір в незалежній Україні російськомовній експансії був, як кажуть, «для галочки». Спершу прокомуністична, а потім і проолігархічна влада відверто загравали з кремлівськими правителями. Нині це важко усвідомити, але навіть українське телебачення було наскрізь пронизане російською мовою, російським контентом та найголовніше – російськими наративами. Наші канали транслювали серіал про «Няню Віку» – дурнувату українку з Маріуполя, яка приїхала до москви шукати райського життя, бо ж у росії, мовляв, краще, ніж в Україні. Ми дивилися їхніх «Кадетів», «Солдатів», слухали російських виконавців, читали російські книжки – нас продовжували переконувати, що ця блекота – духовні вершини, «світова класика». Тому й не дивно, що мову агресора сприймали як другу державну, не усвідомлюючи, що домінування на побутовому рівні всього російського роз’їдає й ослаблює наше суспільство і нашу державу.

Значний поступ українізації відбувся 2014-го. Тоді медіа перестали транслювати російський контент, хоча й залишили російську мову на телебаченні. Адже багато хто з українців дотримувався наративу, що «мова не має значення». Проте українці почали активніше цікавитися своєю культурою, мистецтвом, історією. Анексія росією Криму, її віроломне вторгнення на Донбас звіяли полуду з очей українців, багато з тих, хто сліпо вірив у «російських братів», нарешті збагнув: це лютий ворог, який увірвався в наш дім, щоб убивати і грабувати.

Але навіть тоді, коли на сході країни вже точилися запеклі бої з російським загарбником, українська мова, українська державницька ідея завойовувала уми рідного населення, долаючи значний опір місцевих «еліт», проросійських медіа, агентів упливу – найперше з московської церкви, яка завбачливо замаскувалася під назвою УПЦ. Багато українців не переставали сподіватися на так звану російську опозицію – вірили, що вона поборе путінську кліку і змінить росію на демократичну державу. Це виявилося черговою мильною бульбашкою.

З початком широкомасштабного воєнного вторгнення росії в Україну, з першими масованими бомбардуваннями російською вояччиною Києва, Харкова, Чернігова інших наших міст і містечок українці, здається, остаточно переконалися, що «сусід північний – то є ворог вічний». І що його мова, мова агресора – не для колисанок нашій малечі, не для наших щемливих історій про кохання і не для наших буденних бувальщин.

Українізація тепер усюди і поширюється не так згори, як знизу. Українці, котрі лише нині опановують спілкування солов’їною, не «перевзулися», а усвідомили себе українцями. Це різні речі.

Війна забрала у нас занадто багато, величезну жертву за наше прозріння. Хтось зневірився в найближчих друзях, які стали колаборантами чи їхніми симпатиками, а хтось навпаки – сповнився повагою до тих, кого раніше не помічав. Патріот – це не про емоційних крикунів і «диванних» експертів. Той, хто береже вікову культуру рідного народу, розуміє важливість праотчої мови, той, хто самовіддано працює на перемогу, хто наближає її в окопах, на бойовому чергуванні, на полігонах, у госпітальних палатах – він справжній патріот України. Її опора і надія, запорука її незнищенності.