«В найкращий рік, влітку з нашої степової під соломою хати з Південного Бугу, з півдня України свого рідного Добропілля, де лише кози, степ, молочай, авжеж, акації й абрикоси, я поїхав у Київ вступати в театральний. В руках у мене був тільки коричневий, саморобний, під залізним замком чемодан з харчами, на ногах парусини-балетки, матроські штани-кльош, які колись подарував мені мій брат, ну й, авжеж, синя безрукавка, з якої виглядали мої ключиці, як у древнього єгиптянина. Я приїхав вступати в Київ. Бабуня, мати, тато, сестра, ну й, авжеж, брат –  всі вони сиділи і чекали в безнадійному сподіванні, коли я таки вступлю, і я вступив».

Сьомого листопада 1936 року з’явилася на світ неймовірно талановита людина, Микола Вінграновський. З цієї нагоди у  столичному Будинку кіно, зібралися вшанувати його пам’ять поціновувачі багатогранної творчості актора, режисера, поета, прозаїка, одного із очільників «шістдесятництва». Діячі кіно, літератори, митці, які його знали і носять великий скарб історій особистого спілкування з Вінграновським. Слухаючи ці розсипи неоціненних спогадів про Майстра, поринаючи у його поезію, кінематографічну творчість, відкривала для себе досі невідкритий материк на ймення Вінграновський, світ крилатих.

А почалося це відкриття з перегляду дипломної роботи Миколи Вінграновського, студента Всесоюзного державного інституту кінематографії, учня самого Олександра Довженка. Кадри з давньої стрічки наживо озвучував невеликий оркестр і театрально-музичний гурт «Schmalgauzen». Це органічне поєднання музики і кіно заполонювало – тіло  охоплювали сироти.

А потім лунали вірші Вінграновського, які стали піснями. Вони бриніли ніжним ліричним голосом Михайла Матюхіна та оксамитовим басом Владислава Михайльчука. На вінець вечора організатори влаштували перегляд документального фільму про Миколу Вінграновського, авторства Петра Марусика. Зал заворожено слухав неповторний голос Вінграновського, його оповіді про свої студентські роки, про знайомство з Довженком і про творення роману «Северин Наливайко».

Він має непроминущий дар зачаровувати, наповнювати душі красою своєї творчості, проникати нею в сутність людини, її щастя, окрилення, її болю та переживання.

Такі вечори заряджають бажанням великого відкриття. Тепер неодмінно освоюватиму багатющий, неозорий, дивовижний мистецький світ Миколи Вінграновського. Надихатимусь ним.