Вересневий ранок видався навдивовижу сірим та гнітючим. Гріти могла лише думка про бабине літо, яке, вочевидь, до Німеччини прибувало залізницею «Дойчебан», про затримки якої тут ходять легенди.

Дорога до моєї роботи – з двома пересадками. Друга – у центрі міста, там де сходяться всі безхатьки. Їхній робочий день починається після 15:00 – тоді служивий народ виповзає зі своїх офісів на свіже повітря, і ті без церемоній свистять йому у спини, вимогливо жебраючи кількадесят центів на бляшанку найдешевшого й таки бридкого пивного хмелю. «Мобільні групи» ромської зовнішності шнирять поміж людей, примушуючи жебрати власних дітей. Хтось вмостився на землі, деякі беруть у компаньйони бездомних собак – для жалісливішої картинки і трясуть руками обабіч перехожих.

О тій порі, коли я чекав на свій транспорт, безхатченки мали трохи часу «для себе». Найперше – дати лад нічному «набутку»: пластиковим пляшкам та пивним банкам, які вдалося зібрати. Ось трамвай виплюнув чергового «дбаху» з двома торбами сього добра. Тіло без явних слідів алкогольного чи наркотичного сп’яніння окинуло зупинку тьмяним оком і тут-таки доскіпалося до хлопця, який сидів на лаві, втупившись у землю.

– Ей, братан, ти чьо, нарік, мля? Ти наркоман что лі? Е, фройнд! Наркоман ю? Альо!

З кожною реплікою він поступово переходив на крик, а далі вже відверто почав штурхати хлопця в плече, аж поки той не скинув капюшон і роздратовано спитав:

– Was?!

– Вас-вас… Так ти нє нарік, ти живой? Так а чьо ти тогда сідіш как чмо? Та алесгут всьо, я просто думал, что он нарік, ви чьо? – остання фраза була вже на публіку: люд на зупинці мав зрозуміти, що саме він хоче сказати.

Вигляд і поведенція чоловіка однозначно твердили: «росіянин». Ще з горбачовсько-еНДееРівських часів їх тут осіло достобіса, і черговий з їхнього кодла, такий, що пропив своє майно та опинився на соціальному дні, мене б не здивував. Надто вже їх багато в Mitteleuropa, а словесна, а чи й кулачна сутичка з москалем, хоч і мала вигляд хорошого плану на день, усе ж таки була небажаною перед роботою. Втім, мене ніби хтось почув – він посунув до мене.

– О, бля, смотрі какая фрау! У-у-у, су-у-у-ка!

Двічі встиг подякувати долі – за своє знання німецької та за його невігластво.

– Was? – я з усіх сил корчив бюргера.

– Ну, бль, зирь! Фрау вон там, ух, суа! – він уже неприкрито тицяв у бік жінки, яка стояла на протилежній зупинці. Слово «фрау» мені, як «німцю», мало би бути зрозумілим, тому я мусив-таки обернутись і постарався вичавити із себе щось нейтральне:

– Ja, frau steht da, ja…

– Вот і я говорю: я-я, мля! Ну бивай. Я,.. іх – Донбас,.. Юкрейн. Слава Украінє! А ти чьо, дойчланд?

– Та яке там? Миколаїв, Україна!

Він заволав так, що на зупинці сіртанулися люди. Кинувся обійматись. Слава творцеві, вчадіти од його амбре не встиг – швидко відлипнув.

– Мля, совсєм ізмотался по етой Хєрманіі, как же пріятно своіх відєть!

Зізнаюся, ця емоція мені і знайома і близька, але не думав, що ловитиму її тут від такого «землячка».

– А я, корочє, на.., с Донбаса, на.., а до войни жил в Одєсє. Я ж, ето,.. інвалід второй групи, мєня и випустілі. Когда-то чєрєп как е*нули желєзякой… Во, потрогай!

На його голові я й справді намацав ямку, доволі помітну. Він надів пошарпану кепку, шмигнув носом:

– Я Вітя, кстаті. А тєбя как?

– Саша… Сашко.

– А, Саня! А распішісь-ка мнє на сумкє. Во, мля, я кого наших встрєчаю – всєгда прошу распісатся у меня тут.

І тицьнув на свій підсумок, пошарпаний як і його кепка та життя, густо пописаний назвами українських міст. Красувався там і рідний його Донецьк, і Одеса, і навіть Луцьк.

– Вот, мля, прікінь, а Ніколаєва-то нєту! Давай, піши.

Простягнув мені потріпаний життям фломастер. Не без зусиль вивів я ним назву рідного міста.

– Чьотко! А я, Саня, корочє, сначала подумал, шо етот тіп – нарік. Я наріков не люблю. Бухнуть там, сігарету покуріть – ето ти можеш, а по вєнє ширять – ето такая ху*ня! У мєня сєстра от етого умєрла. Она і бухала, і хмурого пускала, а вот недавно всьо… Звала как-то попрощатся мєня, я прієхал, смотрю – постарєла лєт на 15. Рак у нєйо бил. Так что і тєбє говорю: нє надо, Саня…

Виливав мені душу так, ніби бачились не вперше. Великими хвилями, мов на сеансі у психолога.

– Мне так-то сорок, ето щас я так хрєново стал виглядєть. Я вот бил в Ганновєрє недавно, меф там нюхнул, скажу тебе єщьо раз: хня всьо ето. Потом дрался на площаді с кєм-то. Пробал серьожкі, коториє своєй Аньке вьоз, і в кутузке ночєвал… А какой тєбє трамвай надо? Єдінічка? Ага, значіт через 10 минут. А я, прікінь, сєгодня вон в том банкє ночєвал. Оні там двері нє закривают, ну я так сєбє в уголочкє прісел, проснулся пару часов назад – чєрвонєц лежіт. Ну я єго себе забрал, нах,.. счітай, заработал.

Він посміхнувся, оголивши з десяток уцілілих зубів:

– А то чьо, всє деньгі спізлі в Ганновєрє, по башкє йоули, тєлєфон, нах,.. всьо, чьо било, корочє… Мнє надо до Ульцена доєхать, а дєнєг на білет нєт.

Останні його слова закинули в голову зерно підозри: невже зараз гроші клянчитиме? Але наступна репліка враз розрядила тривогу:

– Я ща, корочє, дождусь, как мне 450 евро капнет (соцвиплата українським біженцям від німецького уряду, – О.М.), сразу сотку мамкє, в Кієве она у мєня, покушать чьото возьмет… Аньке, обратно, куплю серьожкі, ещьо 150. Мля, відєл би ти, какіє оні там ахниє билі! С камєшкамі, вся хня!

Останні слова він протягував, смакуючи то власну щедрість, то красу сережок.

Картина, як безхатько із закривавленими руками, перев’язками, в пошарпаному одязі та з пластиковими пляшками в пакетах завалює в ювелірний купляти сережки, мене зворушила. А ще більше – той факт, що їх йому таки продадуть. Європейська толерантність та тяжіння всіляких мільйонерів до хіпстерства зробили свою справу: дуже рідко нині в німецькому магазині засумніваються у вашій платоспроможності лишень за зовнішнім виглядом.

– Знаєш, какая у меня Анька? – Вітя вирвав мене з візуалізацій у реальність. – У-у-у-у, мля!..

Несамовито обводив колами груди і куприк, очевидно, розраховуючи на заздрість з мого боку. Проте за кілька секунд схаменувся:

– Дочкє тоже чьо-то отложу, а потом тєлєфон возьму, доєду до Ульцена, закрою всє документи – і домой. Я ж уже одін раз пробовал, но мєня развєрнули, чьо-то ім там в бумажках не понравілось, йопт… Дочке 12, фотку сп*дили вмєстє с бумажніком в Ганновєрє. Люблю єйо…

Вітя зробив паузу, «стрільнув» у когось вогню на сигарету. Затягнувшись, продовжив:

– Сколько раз она мєня просіла, штоб я бухать бросіл… Нічьо нє могу с собой сдєлать, дурак, бля…

Я спробував його розрадити:

– Добре, що визнав проблему. Це вже серйозний крок, щоб її усунути.

– Да, мля, Саня, чьо тут визнавать-то? Какіе проблеми? Просто факт такой, і мне норм, йопт… В армію нє взялі із-за інвалідності, тєпєрь тут вот, нємцев і русскіх кошмарю. Чєтирє раза уже в кутузкє тут сідєл, мля. Два раза по троє суток, раз – двє нєдєлі і єщьо раз на 10 часов задєржалі.

Його обличчя хижо загострилося, очевидячки, він пишався цими подвигами. Втім, це промайнуло тінню.

– А ти чьо, работаєш тут, да? – він немов би згадав про мене.

– Ага. Якраз добираюся на роботу.

– Молодєц, чьо! Ну, всьо равно тут хуже, чєм в Украінє, скажи? Долбо… всякіх куча… Е-е-е, су-у-у-ка!

Вітя явно втішався своєю примарною свободою: те, що його ніхто не розуміє, цілковито розв’язувало йому руки. Він знову кричав тому хлопцеві, якого вважав наркозалежним. А той, натягнувши на голову капюшон, усе собі сидів незворушно.

– Відіш, йопт, ноль. В натурє, нарік… Да алес гут, хли ви? – Вітю щиро дивували обурливі погляди і репліки людей. – Нє люблю наріков! Нє гоняй по вєнє, Саня, нах, тьомноє ето дєло… О, гля – єдінічка! Чьо ж тебе такого подаріть, йопт… О, ручка! – Вітя висмикнув зі свого «тактичного» підсумка чорну матову ручку, простягнув мені: – Дєржі! Спдил єйо гдє-то, подарок!

Логотип якоїсь німецької контори на ручці засвідчував щирість мовленого.

– Ну бивай, браток. Даві етіх і русскіх ху*рь!

– Бережи себе, земляче!

На прощання Вітя двічі бахнув долонею по трамваю, чим знову збурив страх і гнів людей на зупинці. Пробіг за ним кілька кроків з поставою хижого звіра за мить до нападу на здобич. Знову продемонстрував уцілілу дюжину зубів і стиснув кулак, як на плакатах «No Pasaran!» Я відповів йому тим же жестом і посмішкою.

Дивна штука: за всі ці хвилини нашої з ним розмови мене не полишало відчуття, що він спробує витягти чи випросити у мене гроші. Або знавісніє на будь-яку мою репліку. Натомість я тримав у руках подарунок.

Перехопив на собі погляди гурту школярів у салоні: подив, конфуз, огиду… Згадав Симоненкове: «Він дивився на мене тупо, очицями, повними блекоти…». Схоже, у цю мить їхній світ розгойдувало: вони бачили, що охайно вбрана людина мило розмовляла з безхатьком, що на прощання «дали краба» один одному. Й, очевидно, вловили момент дарування мені ручки. Навіщо брати це від бомжа?

Мав-таки рацію Вітя: не за формою, але за суттю – вистачає тут… всіляких диваків. Ми з ним, наприклад… Я й сам достеменно не збагну, чому ця далека від моральних стандартів людина була для мене цікавішою за німців, з яким доти спілкувався.

Чув нещодавно, як путін нахвалався «перещьолкать» обіцяні Україні президентом США Байденом ЗРК «Patriot». Чув і згадував Вітю. Господи, яким же духовним велетнем постає він, наш аморальний грубий безхатько з кількома «ходками» та наркозалежністю, біля цієї плюгавої особини, ситої, самозакоханої, напомпованої ботексом, убраної в дорогий костюм!

Я не романтизую Вітю. Розумію і цю біду. Уявіть, якби оцей-от Вітя, або схожі на нього Василь чи Петро підійшли б не до «костюмованого» німця, а до справжнього. Притулилися до нього зашмуленим, давно не праним убранням і гордо заявили б, що належать до нашої Нації. Акуратний німець неодмінно б це зафіксував (вони взагалі обожнюють щось фіксувати), передав приблуду поліції, а вдома із чистою душею написав би пост у фейсбуці про «свиней-українців», що живуть на його податки (для «росіянських німців» це взагалі лейтмотив) і тільки й те роблять, що пиячать. І наступного соцопитування висловився б проти передання Україні «Леопардів» ( більшість із них це, власне, вже зробила).

… Даровану ручку я зберігаю. Вона стала для мене знаком нашої незримої єдності; така собі червона нитка, що проходить крізь усі наші соціальні щаблі.