Однією з передумов успішного проведення реформ в Україні називають деолігархізацію. Втім, це не лише суто українська біда. Статки 85 найбагатших людей світу сягнули майже 1,7 трильйона доларів. Як зазначають експерти, лише один відсоток землян володіє 46 відсотками світового багатства. Чому так? Саме з цього питання і розпочалася розмова з Володимиром Лановим.
– Економіка – це не благодійництво. Перемагають лише ті, хто працює жорсткіше, хто активніший, «ризиковіший». Така природа. Хто ставав найбагатшим? Ті, хто зневажав обставини, ба й закони. Але хто і яким чином захистить більшість людей, не таких агресивних, менш підготовлених до конкуренції, до боротьби за свій економічний і соціальний статус у суспільстві. Особливо в нашому, не навченому такою жорсткою мораллю, яка паралелить з беззаконням і пограбуванням. Є країни, які трішки виправили дисбаланс у статках. Є крайнощі, коли багатіїв обкладали 90 чи майже 100-відсотковими податками. Але це теж не давало результатів. Бо люди просто ховали свої гроші, переїздили туди, де ліберальніше оподаткування. А відтік капіталу з країни просто робить біднішим суспільство. Тому такі методи є крайніми. А фактично – популістськими і шкідливими.

– Однак, якщо взяти, наприклад, досвід соціально-зорієнтованої економічної політики скандинавських країн?
– Я б не брав це за приклад. Шведський соціалізм, який у нас дуже рекламувався, виявився абсолютно бездарною, непродуктивною моделлю. У дев’яності роки вона привела шведську економіку заледве не до краху. Гроші концентрувалися в державі, вона фінансувала підприємства. Проте, як відомо, держава зазвичай фінансує неефективно, бо чиновники не можуть правильно визначити найкращий з можливих бізнес-проектів в приватному секторі. Вони керуються не прибутковістю, ефективністю, іншими позитивними довготривалими тенденціями, а тим, що вигідно вже і тепер – або установі, або чиновнику. А насправді за цим стояло бажання профспілок підтримати старі робочі місця. Таке може тривати 10, 20, навіть 30 років. Але далі економіка розвалюється, бо на старих підприємствах люди працюють, спокійно почуваються, а тим часом продукція перестає користуватися попитом. Вже доволі тривалий час точаться розмови з приводу соціальної місії бізнесу, що бізнес має допомагати соціальним потребам суспільства. І не лише у рамках власного виробництва, а й фінансувати медицину, освіту, допомагати нужденним.

– І багато хто з цим погодиться…
– Звісно, це красиво звучить. А насправді це така собі форма самореклами у світовому моральному контексті. Є й у нас низка телеканалів, що фінансуються олігархами і розповідають, як господарі проводять різні акції благодійницького характеру. Акції акціями, але краще б спрямувати ресурси на вирішення болючих проблемних питань.

– Яким чином?
– Заплатіть податки. А спеціалісти вже професійно вирішать, як треба діяти у конкретних випадках. А не так, як кому заманеться. Деякі країни пішли шляхом передачі частини майнових прав підприємств населенню. Зробили його дрібними власниками корпорацій. Маю на увазі Німеччину, Велику Британію. У них декілька мільйонів людей є акціонерами, наприклад, великих телекомунікаційних компаній, банків. Маргарет Тетчер зробила мільйони людей співвласниками підприємств.

– Тобто, це такий собі народний капіталізм, який окрім того, знімає і соціальну напругу?
– Можна й так це назвати. Коли виникають величезні компанії з мільярдними і трильйонними оборотами, то власнику не потрібно мати 100 відсотків акцій. Наприклад, я це знаю з перших джерел, ФІАТ, відома італійська фірма: у власника 35 відсотків акцій. Решту по 5-10 відсотків передав акціонерам в різних країнах. А у нас продають 99 відсотків в одноосібну власність. Потім покупець перетворює акціонерне товариство, яке мало б бути публічним, продавати акції на біржі, щоб була зрозумілою його вартість, щоб долучалися нові інвестори… А він каже: ні, я перетворю це на приватну фірму, ніде не показуватиму ніяких звітів, домовляюсь з податківцями і мінімізую прибуток. І так виходить, що попередня державна компанія була прибуткова, а перетворившись у приватну, стала збитковою.

– Глобалізація. Куди, на Ваш погляд, реально рухається Україна?
– Глобалізація відбувається незалежно від політичних, етнічних чи національних соціальних бажань. Глобалізацію викликали сучасні технології. Можливість в режимі «он-лайн» здійснювати виробничі, фінансові, торгівельні операції цілодобово, через Інтернет… Вже маємо такі глобальні ринки з глобальною інфраструктурою, з реєстраторами операцій. Не тільки окремі біржі в Нью-Йорку чи у Франкфурті, на яких можна щось продати, купити, зареєструвати, підтвердити, оплатити, застрахувати себе і вирішити спори. Фінансова відкритість характеризується тим, скільки контрольних і дозвільних операцій здійснюється органами влади, адміністрацією щодо підприємців чи стосовно фінансових операцій. Багато контролюючих вказівок, директив, інструкцій – значить, закрита економіка. Можемо жити й так, але тоді ми «другосортна» нація. Країну, з якої тікає населення, світ ніколи не поважатиме. В Іспанії 20 відсотків безробіття, але іспанці не емігрують, а домагаються прав у своєї держави. І зрештою політично, через перевибори, прийдуть до інших економічних моделей. І греки, на відміну від наших співвітчизників, попри складну ситуацію, не біжать шукати кращого життя закордон. Японія ХІХ століття теж була занедбаною, відсталою країною. Але почала працювати і через століття вийшла у світові лідери – і за добробутом, і за технологічним рівнем. Змогли? Змогли! Хоча вони не в центрі Європи, не на чорноземах, і руди та газу в них немає. Руди такої, як в Україні – найкращої у світі. Але ж піднялися!

– Пане Володимире, як можна подолати споживацькі настрої населення?
– Через освіту, через інформацію. Якщо медіа ширитимуть змістовну інформацію, що будить думку… Звичайно, не на всі питання є відповіді, але люди мають думати, як їх знайти. Суспільство сильне знаннями. Знання ж не тільки у академіків, професорів, доцентів, урядовців, знаннями повинна бути озброєна більшість населення. Це рушій розвитку суспільства.

– А наше одвічне прагнення свободи? В країнах Сходу, де вкрай обмежені чи й відсутні загальноприйняті політичні свободи, разом з тим високий ступінь економічної свободи. Тож чи обов’язково для добробуту країни мати демократичний устрій?
– На мій погляд, країни, в яких немає реальної демократії, плюралізму, вільних виборів і політичної ротації, не бувають ефективними в економічному плані. Навіть якщо у них, умовно кажучи, ринкова система. Але зауважу, ринкові системи не створюються в країнах з монопольними політичними режимами. Бо при довготривалому перебуванні у владі виникають процеси зростання політики з бізнесом. Політична машина починає робити на великі бізнесові конгломерати, з якими легше працювати. Нібито виникає великий успіх, бо відбувається поєднання великого приватного і державного капіталу. Це, наприклад, модель Кореї, Тайваню. Тобто банки, уряди фінансують конкретні проекти: всі про все домовились, отримують свою частину прибутків, політики отримали свої хабарі, – по-іншому не буває. Проте економіка поступово консервується, структурно не змінюється. Немає компаній, які займаються інноваціями і розвитком, не піднімаються технологічним ліфтом нові конкуренти. Їх уже просто не пустять до давно поділеного фінансового пирога.

– Чи такий варіант розвитку можливий у нас?
– Маємо просуватися європейським шляхом. І то найкращим – німецьким, англійським. А сучасна європейська культура передбачає обов’язкову демократію. Увесь проект Євросоюзу для того, щоб підірвати монополію і протекціонізм. Маленькі країни не могли створити умови для конкурування підприємців. І це є першим принципом: коли країна хоче приєднатися до ЄС, дивляться, як у неї з конкуренцією. Дай Бог усі країни підтягнути до рівня Голландії чи Німеччини, де перевага за розвитком малого і середнього бізнесу. Сьогодні його частка в економіці цих країн становить 70-80 відсотків. А у німецькому автопромі участь малого бізнесу всеохопна – 90 відсотків. Всі дрібні деталі, комплектуючі роблять маленькі приватні фірми, які конкурують між собою, і великим автогігантам це вигідно.
Тож у нас без демократії, громадянського суспільства і конкурентної ринкової системи, в якій головною складовою є малий і середній бізнес, розвиток неможливий.

– Маємо унікальний економічний ресурс – землю. З ринковим її обігом багато політиків та експертів безпосередньо ув’язують майбутнє економічне процвітання України.
– Земля не може бути ринком в штучному розумінні цього слова. Слово «ринок» я б навіть і не застосовував до землі. Бо це не те, що можна продати без шкоди. Земля – не стільки товар, скільки ресурс. А з ресурсами так не вчиняють. В світі немає успішних країн з великими природними багатствами.

– А Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Кувейт, які побудували все на видобутку нафти?
– За оцінками економічних експертів, країни Перської затоки будують свій добробут не на нафті і газі, а на капіталі, отриманому від продажу природних ресурсів. Якби вони пішли тим шляхом, як Росія, Венесуела, Іран, вони б не мали такого потужного економічного поступу. Це – як кредит, що береш у банку. Вони впровадили новітні технології глибокої нафтохімічної переробки, і виробляють дуже багато високоякісної продукції. Активно розвивають банківську справу, інфраструктуру, торгівлю, туризм. За оцінками Світового банку, в економічних успіхах Об’єднаних Арабських Еміратів лише 40 відсотків – за видобутком природних ресурсів. До речі, країни Перської затоки не відносять до забезпечених природними ресурсами, бо вони не мають, на відміну, скажімо, від нас, родючих земель. У споживчому кошику нації сільськогосподарська сировина – у вигляді харчів, продукції легпрому, будматеріалів – сягає 50-60 відсотків. У світі тільки США визнаються країною, яка розвивається і за рахунок природних ресурсів, а також капіталу та якості робочої сили.
Якість капіталу і якість робочої сили сьогодні є головними чинниками прогресу. Тобто, високий освітній рівень всіх спеціалістів у різних галузях і відповідність структури фахівців можливостям, ринкам, промисловим, фінансовим передумовам тощо забезпечують ефект потужного зростання. Приклад – країни Південно-Східної Азії. Вони залучили капітали, вклали їх в освіту, вийшли на ринки. Це, звісно, і мобілізаційна модель. Японія витягла все, що могла, захопила всі ринки, але далі не може рухатися. На відміну від дуже динамічної Німеччини, індустрія якої складається з різних дрібних виробництв, що дозволяє їхній економіці бути гнучкішою й адекватно реагувати на ризики. Швейцарія, Люксембург, найбагатші країни в розрахунку валового внутрішнього продукту на одного мешканця, не мають природних ресурсів. Тому я би не включав землю і сільське господарство у головний ресурс зростання української економіки. Це глухий кут на шляху розвитку. Люди будуть такими ж бідними, а прибуткова частина нашого ВВП – вкрай малою.

– А якщо у село перенести виробництво, переробку?
– Це вже промисловість, а не земля як ресурс. Умовно кажучи, ми можемо сировину купувати і переробляти. Нині надзвичайно важливо думати про промисловий аспект розвитку українського сільського господарства. Це запорука процвітання.

Розмову провів Андрій МИХАЙЛИК