Ще хлопчиком автор цих рядків мріяв відшукати метеорит. Саме відшукати в землі чи у воді, бо стати свідком падіння небесного каменя і підібрати його, що називається, по гарячих слідах здавалося йому чимсь абсолютно неймовірним. Траплялися камінці нібито схожі на метеорити. Але виявлялося, що це або шматок магнітного залізняку, або кричне залізо, або промисловий шлак, або й звичайнісінька бруківка…

День 17 липня 2013 року нічим особливим не позначився. Хіба що метушнею. Телефонні дзвінки, метро, очікування важливої зустрічі… Остання – і це, як згодом з’ясувалося, стало вирішальним чинником! – на свіжому повітрі, неподалік станції метро «Печерська» в Києві. Було спекотно. На місці я не стояв, а здебільшого походжав. Той, із ким я домовлявся про зустріч, затримувався. Якоїсь миті десь між лопатками відчув різкий свербіж та не надав тому жодного значення. А вдома, скидаючи теніску, помітив, що з неї щось випало на підлогу. Це був маленький чорний камінець, схожий на вуглинку, але, на відміну від неї, щільний. Інтуїція змусила мене перевірити його на магнетизм. Цей «тест» малюк витримав.

Я замислився. Присутні дві найважливіші ознаки кам’яного метеорита, які фігурують в усіх без винятку довідниках і посібниках: «обвугленість» і реагування на магніт (адже і в кам’яному метеориті, як правило, багато заліза). Про аеродинамічну форму говорити важко – занадто малий камінець. Він являє собою неправильну пірамідку, в основі якої трикутник зі стороною 1 см. І все ж, один із кутів заокруглений, що можна, з певним застереженням, назвати ознакою дії розпечених газів під час польоту камінця крізь земну атмосферу. Тоді я згадав про раптовий свербіж між лопатками. Камінець був ще теплий, коли «заскочив» мені за комір.

Отже, сталося. Щодня на Землю падають метеорити. Багато з них опиняються в Антарктиді, на дні океанів, морів і рік, в пустелях, тайзі, джунглях тощо. Але теоретично метеорит може впасти будь-де і будь-коли. Чому ж не падав досі нікому за комір? Хоча…

За комір, може, й не падав, але дещо схоже в історії зафіксовано.

Ось книжка Анатолія Малахова «Цікаво про геологію», видана 1969 року. Читаємо про випадок, що стався 17 січня 1955 року у штаті Вашингтон. Астроном-любитель Ґавторн у своєму маєтку в районі Кіркленда спорудив приватну обсерваторію, з якої вів щоденні спостереження за метеорами. Близько одинадцятої ранку він зробив перерву і став поратися по господарству. Раптом почувся вибухоподібний звук і дзенькіт вибитих шибок. Убігши до обсерваторії, Ґавторн побачив на кріслі, де зазвичай сидів, припавши до телескопа, два уламки, що диміли. Це були метеорити 119,2 і 113,2 грама. Космічні прибульці впали саме тоді, коли астроном ненадовго вийшов. Вони трохи попсували крісло, а могли б убити господаря. Випадковість?

Про другий такий випадок писала 14 липня 1985 року газета «Радянська Україна». Учениця кіровоградської середньої школи № 11 Ірина Мокряк, яка змалку цікавилася астрономією, відпочивала у приміському піонерському таборі «Юність». Саме був її день народження. Лило, гриміло і блискало. Коли негода вщухла, дівчинка вибігла на вулицю і негайно отримала подарунок – у метрі від неї зі свистом упали два камінці завбільшки з горобине яйце. Один метеорит відправили до Москви, з іншого – зробили Іринці кулон.

Зверніть увагу: в обох випадках дивні дарунки неба отримали люди, зацікавлені астрономією. До таких належить і ваш покірний слуга.

Можна було б поставити крапку і розвіяти всі сумніви, надіславши свою «вуглинку» до наукової установи. Звісно, вже не до Москви. Але я не робитиму цього. Метеорит замалий, щоб поділитися його речовиною з фахівцями для проведення спектрального аналізу та інших маніпуляцій. От якби, як в історії з Іриною Мокряк, мені за комір залетіло двійко. До речі, закону я не порушую. Державі належить усе, видобуте з її надр. Але ж мій небесний посланець, строго кажучи, навіть не приземлився.