Маріуполь. Місто-герой у жорстокій борні трималось три місяці. Знищене та окуповане рашистами, проте нескорене. Свою історію розповідає 60-річний маріуполець Іван Таушан, який зміг евакуюватися з міста.

– Ви вірили, що взагалі могла розпочатися повномасштабна війна з росією?

– Ні, абсолютно не вірив. Мені це здавалося геть нереальним. В моєму розумінні, в ХХІ столітті таке не має відбуватись взагалі ніде. Тим паче в самому центрі Європи.

– Що відчували у перший день вторгнення?

– Не було жодної паніки. Просто повний спокій. До того ж прослухав звернення путіна, що цивільним особам немає чого боятись. І я в це повірив.

– Що відбувалося далі у вашому районі?

– Перша подія, якщо не зраджує пам’ять, сталася вже ввечері 24 лютого. Тоді якраз атакували аеропорт. Гадаю, було попадання ракетами типу «Калібр». Після цього, в моєму районі, на «Черьомушках», до перших чисел березня нічого не відбувалось.

Світло пропало в лютому, коли по всьому місту розбомбили комунікації. Тоді ж зникла і вода, проте газ ще був до 5-6 березня. А тоді зник і він. У ці ж дні обстріляли школу номер 15. Там базувалися воїни ЗСУ. В перший раз пошкодило мою оселю. Уламком пробило вікно в одній із спалень, влучило у книжкову шафу.

8 березня був уже прямий артилерійський обстріл, влучило у дві квартири поруч. А у моїй вибуховою хвилею винесло вікна. В цей момент я готував сніданок.

Після 8 березня обстріли стали щоденними, на щастя, попадань у наш будинок більше не було. Але на районі відбулась артилерійська дуель, було пошкоджено багато приватних будинків.

– А Ваші сусіди? Сиділи у квартирах?

– У нашому під’їзді залишилося відсотків 40 мешканців. Інші – або переселилися у приватний сектор, або ж змогли виїхати з самого міста.

– Як це – мешкати у квартирі без базових комунікацій?

– Коли відключили газ, їжу готували на вулиці. З цегли зробили мангал, його розпалювали частинами альтанок із дитсадка. Дерева ми не рубали. Ну а їли те, що встигли купити, поки не позачинялись всі магазини.

Від дому намагалися не відходити, ходили тільки в балку по воду. Там було маленьке джерельце. Збиралися групками.

– Були загиблі?

– Перші з’явилися десь 8-го березня. Це ті, кого особисто бачив. З нашого під’їзду вбили чоловіка. Така була ситуація в місті, що тіла не прибирали і за ними не приїжджали. 12 березня ми його самі поховали за сусіднім будинком.

– Відчули зміни у своїх почуттях?

– В такій ситуації всі почуття та відчуття притупляються. Хочеться лише одного: щоб усе це скоріше закінчилося. Страху чомусь не було. Все одно зберігалась віра, що все буде добре.

Переломний момент був уже в Дніпрі, коли на світлинах побачив, що сталося з моїм будинком. Він став обгорілою руїною. Я тоді подумав, що даремно звідти поїхав. Відчував прірву – попереду і за мною. Минулася ейфорія від свого порятунку. Мучився питанням: що ж робити далі?

– Хтось наполіг чи попросив, щоб Ви евакуювалися?

– Донька з колишньою дружиною довго мене вмовляли. Так би я залишився в Маріуполі.

– Як змогли вибратися з міста?

– Випадково. Приїхав волонтер за іншими людьми, він мав їх вивозити на Запоріжжя. Але вони вже виїхали. І я попросив забрати когось з нас. Потрібна була заявка від родичів. Я дав йому номери своїх, щоб зателефонував. Волонтер подумав і дав 15 хвилин на збори. Я зібрав найнеобхідніше і ми поїхали у Покровське, це село поруч.

Кілька днів не могли звідти виїхати – не давали «зелений» коридор. А коли дали, почався дуже сильний обстріл. Нас випадково знайшов російський солдат та наказав покинути це місце. Ми відповіли, що не можемо цього зробити, бо немає коридору. Він кудись подзвонив і ми нарешті поїхали на Мангуш.

Не обійшлося без пригоди: наш автобус заглох під обстрілами на відкритій місцевості. Добре, що це помітив волонтер і повернувся за нами з іншим транспортом. Далі вже було спокійно: проїхали Бердянськ, Токмак. І через деякий час були нарешті в Запоріжжі. Мені вдалося вмовити волонтера – він відвіз мене в Дніпро до родичів.

– Як думаєте жити далі?

– Зараз я в Австрії. Хотілося б перечекати тут, поки все вгамується в нашій країні. А там вирішу: повертатися додому чи спробувати асимілюватися тут. Чесно кажучи поки не знаю… Кудись рухатимусь.

– Які, на Вашу думку, перспективи в Маріуполя та України?

– Все залежить від того, як далі розвиватимуться події. Якщо знайдуться люди та фінанси, то Маріуполь може відродитись. Порт в більш-менш придатному стані. «Комбінат Ілліча» можна було б відбудувати, бо він у гарному місці розташований. Також важливо наскільки буде затребувано те, що Маріуполь зможе виробляти.

Місто могло би стати й непоганою курортною зоною України: море неглибоке та дуже тепле. Раніше дуже любили сюди приїжджати батьки з маленькими дітками.

Я вважаю, що в нашої країни будуть перспективи, якщо ми виберемо свій курс, а не будемо підлаштовуватись під інших.