Історія війни в історіях людей

Борисович

Коли на сході України почалася антитерористична операція, Андрій Родін, дитячий анестезіолог, вирішив, що його місце у війську. Брати не хотіли, казали застарий (на той момент Родіну було 50). Вдалося мобілізуватися лише із третьої спроби. Спочатку служив у Житомирському прикордонному загоні, начальником медичного пункту прикордонної комендатури швидкого реагування. А згодом – і в Маріуполі, ще 6 років, до 2020-го. Тоді перевівся до Житомира, ближче до дому.

– Думав уже виходити на пенсію, та плани різко змінилися, коли почалося повномасштабне вторгнення, – розповідає Андрій Борисович, – 23 лютого ми з дружиною приїхали із відпочинку закордоном. О 2-ій годині ночі розблокував свій телефон, це було у Бориспільському аеропорту, – прийшло повідомлення від командира: «Негайно з з’явитися в частину». Вже о 8-ій ранку був у Житомирі, нас відразу відправили на кордон із Білоруссю, в село Раївку. Там і зупинилися. 24 лютого, о 4:15 ранку нас уже обстрілювали «градами».

Став Андрій Родін на бойову вахту військового лікаря, коли увесь наш кордон з росією та частково з білоруссю фактично перетворився на фронт: ворог масовано сунув механізованою армадою – сушею, водою й повітрям, а наші Збройні сили та тероборонівці вгризалися в кожну п’ядь рідної землі і ціною життя героїв самовіддано стримували це підле вторгнення.

Не одне лицарське життя вирвав тоді лікар із пазурів смерті. Зберіг наших хлопців для родин.

– У квітні 2023 року, після виконання низки бойових завдань у Житомирській області, нас перевели на Харківщину, продовжує розповідь Андрій Борисович. – Третього травня мали перших поранених. Обстріли із артилерії. Постійні вибухи – скидали на нас гранати і міни із квадрокоптерів.

Біля одного із пунктів пропуску в Донецькій області неподалік Маріуполя став свідком, коли ворожий снаряд потрапив у вантажівку. Військового врятувати не вдалося.

А згодом довелося Родіну затято боротися і за своє життя.

– Я, – загадує, – був у складі штурмової групи, мали бойове завдання: зайняти визначені позиції. Нам майже вдалося дійти до місця, але зав’язався бій, з’явилися перші поранені, їм я ще встиг надати допомогу. Коли почався обстріл із артилерії, мінометів і безпілотників, нам потрібно було зайняти нові позиції. І саме при переході так сталося, що наступив на міну. Мені здавалося, що йду по тій самій стежці, нас проводили провідники, але десь, мабуть, відступив убік. Того дня загинуло 5 наших хлопців, теж підірвалися на мінах.

За словами Андрія Борисовича, сам вибух він не чув. Та коли отямився і розплющив очі, побачив, що лежить, а на місці ніг стирчать кістки. Скільки так пролежав не знає, але на допомогу чекав близько трьох годин.

– Спочатку доповів по рації, що поранений, – веде розповідь пан Андрій. – Далі самостійно наклав турнікети і чекав. Болю не відчував, аж поки не поклали на ноші. Коли несли, вже сильно кричав. Пощастило, що стабілізаційний пункт був недалеко, 20 хвилин їзди. Потім наркоз і операція, але я знав, що ніг не зберегти.

Кілька днів поранений Родін провів у харківській клініці, згодом перевезли у Київський госпіталь прикордонної служби. А реабілітацію проходив на Львівщині, у госпіталі для ветеранів – центрі «Superhumans».

– Я, – каже, – був позитивно налаштований, думав: протези поставлять і буду ходити. Ноги зажили за декілька місяців. 1 вересня мені приміряли протези, а 10-го я вже впевнено пройшов метрів десять, точно. Звичайно, було боляче у суглобах, як-не-як, а навантаження. Але відтоді почав потроху ходити.

Медициною Родін задоволений – рівнем лікування й догляду скрізь, де йому довелося побувати.

– Мене всі підтримували. Хоч як тяжко було, але в центрі я такий не один. Бачив, що вони з кожним разом ходять все швидше і швидше. Не вірилося, що теж так скоро зможу. Тепер вже і я підтримую хлопців із такою ситуацією, як у мене, коли приїжджаю у центр на корекцію.

Нині Андрій Родін самостійно робить щодня від 6000 кроків, водить авто, відвозить на роботу дружину, відвідує колишніх колег і друзів у лікарні, вирощує виноград, полюбляє готувати.

Пригадав:

– Коли мене тоді тягнули побратими, один із них кричав: «Борисович, хто ж буде нам тепер борщ варити?».

«Взагалі, я не корінний українець, – поділився якось із слухачами радіо. – Народився у Північному Казахстані, там і навчався. Приїхав сюди працювати, але, якщо чесно, думав, що затримаюсь на рік-два. Та Україна тепер для мене рідна: проживаю у Коростені вже 33 роки».

Мріє «Борисович» про нашу якнайшвидшу перемогу, бо «шкода молодих хлопців, які зараз там».

– Іншого виходу не маємо, окрім того, щоб вірити.

Микола

Ще на початку повномасштабного вторгнення військовослужбовець ЗСУ Микола Лубцов долучився до лав ТрО, Згадує, як у грудні минулого року разом з побратимами боронив позиції на Херсонщині, у Кринках. Ворог лютував як ніколи.

– Був мінометний і артилерійський обстріл, навіть РЗСВ було. Вони казали, що нас зрівняють із землею.

Підрозділ втримав позиції, але евакуювати поранених ніяк не могли. Окупанти не припиняли вогонь ані на мить. Миколу поранили в обидві руки та обличчя. Три доби українським захисникам не вдавалося дістатися Кринок човнами, щоб вивезти поранених.

– У нас був медик, і ці три доби він нас стабілізував, – пригадує Лубцов.

Медику вдалося врятувати побратимів, але під час цієї евакуації він сам загинув. Миколу відправили до шпиталю, лікарі зберегли руку, яка майже не функціонувала. Після поранення одне око залишилося незрячим, а щелепа тримається на металевій пластині. Микола активно відновлює руку, хоче повернутися до рідної бригади ТрО.

– Можна буде знову брати автомат і йти. Люди і без рук, і без ніг повертаються у стрій.

Сашко

Сашко та його двоюрідна сестричка Аліна із села Малий Бурлук, що на Харківщині, саме йшли до продуктового магазину, коли російські війська розпочали обстріл регіону. Поряд із дітьми рвонув ворожий снаряд.

Десятирічний Сашко досі згадує, як тримав притискав до тіла відірвану ногу, аби тільки не стекти кров’ю.

Першу допомогу хлопчик отримав від українських військових, які прибули до місця трагедії. Вони наклали йому джгут, занесли в автівку і помчали назустріч швидкій, не гаючи дорогоцінних хвилин.

Сашко втратив ногу, але йому вдалося зберегти життя. Його ж сестричка Аліна померла через 10 днів перебування в реанімації.

У Харкові Сашко переніс багато операцій. Потім його перевели на лікування та реабілітацію у відділенні ортопедії та травматології столичного «Охматдиту». Тут йому довелося знову пройти операційні. А опісля – відновлення, заняття з фізичним терапевтом, робота з психологом.

Лікарі «Охматдиту» розповіли: за три місяці перебування у їхній клініці хлопчик адаптувався до нового життя, подружився з іншими дітками, познайомився з відомими людьми, побував у салоні краси, відвідав безліч активностей. І став прикладом незламності, оптимізму та мужності.

«Команда «Охматдиту» щаслива познайомитися з такою світлою та щирою дитиною, яка, попри все пережите, надихає та дарує радість іншим. Пишаємося Сашком».

Тепер хлопчик у Львові, його вже протезували. Він звикає до протеза та мріє повернутися додому.