Вперше про дев’ятнадцятьох мешканців Диканьки, розстріляних 9 травня 1938 року за звинуваченням у підготовці збройного повстання проти радянської влади, я почув від свого приятеля краєзнавця Василя Кішика. Його дядько Максим Кішик – теж у цьому мартиролозі: слідчі назвали його серед керівників «терористичної групи».

Хто ж були ті жертви більшовицького варварства? Наприкінці 30-х років сталінське кривосуддя, як відомо, плодило чимало міфічних антирадянських організацій, розкручуючи махових «великого терору». У матеріалах слідства над дев’ятнадцятьма диканцями нема і сліду зброї. Бодай ножа чи самопала. А звинуватили ж їх саме в організації збройного повстання. Втім, полтавський краєзнавець Олекса Пугач, який довгий час вивчав цю справу, стверджує, що антирадянська група в Диканьці таки існувала. І що таких організацій на Полтавщині тоді було кілька. Якщо це так, тоді цю групу створили, безсумнівно, найсвідоміші і найактивніші селяни Диканьки та району. Ніхто із дев’ятнадцяти селян не підтримав колгоспи. Це задокументовано слідчими. Навпаки, агітували земляків саботувати цю диявольську затію комуністів. До групи входили просвітяни, церковні активісти, які агітували людей підтримувати Українську автокефальну церкву. У Диканьці ще з 1904 року було багато прихильників партії есерів. Наприклад, очільника організації Григорія Маяра навіть у 1938 році слідчі примушували зректися ідеології есерів. Маяр залишився непохитним.

Всього з 20-х по 50-ті роки минулого століття у Диканьці і Диканському районі репресовано понад 900 осіб, але організована група виявилась єдиною.

Коли у грудні 2016-го Василя Кішика не стало, мені довелося заопікуватися його похороном. Мій приятель не мав родини. З журналістом Анатолієм Недавнім ми врятували архів небіжчика, й упродовж двох місяців я впорядкував, оцифрував цінні матеріали. Увесь архів передав до Диканського краєзнавчого музею. Там також були документальні свідчення про трагедію дев’ятнадцяти. Тоді ж я дізнався про згадані дослідження Олекси Пугача. І в мене з’явилося бажання вшанувати диканських героїв пам’ятним знаком. Цю ідею я публічно озвучив у березні 2017 року перед диканцями, виступаючи на врочистостях з нагоди посадки Дуба Мазепи. Вже знав, що саме ці дев’ятнадцятеро навесні 1917 року організували у Диканьці посадку двох дубів – на честь Шевченка і Мазепи. Дуб Мазепи знищили комуністи. Через 100 років ми відновили справедливість.

Тієї ж весни я розшукував родичів дев’ятнадцятьох убієнних. Не мав сумніву у підтримці влади. Тим більше, що тодішній голова райради Станіслав Муха був онуком розстріляного Харитона Мухи.

Але я помилився. Станіслав Муха не відгукнувся. Як і деякі інші родичі. Досі не збагну чому. Чи то ними керував генетичний страх, чи банальне небажання вносити гроші у складчину на спорудження пам’ятника? Та найнеприємніше подивувала влада Диканьки: від самого початку і впродовж шести років затято противилася цьому проєкту.

Відповідне клопотання, скріплене підписами мешканців Диканьки, я подав до селищної ради взимку 2018 року. На засідання запросив Муху і представників партії «Свобода». Але ніхто із них підтримати мене не прийшов. Натомість прийшла моя «візаві» – колишня директорка місцевого краєзнавчого музею. Не сама, а з «групою підтримки» – з усім колективом музею. Таки недарма ж її тримали колись у диканському райкомі завідувачкою відділу культури – добре засвоїла партійний вишкіл. Місцева газета також на цьому зібранні представляла «той бік барикади». Таким чином Дон Кіхот, себто я, став на прю з усіма диканськими вітряками.

Слід сказати, що на той час ми вже зібрали левову частку грошей, необхідних для спорудження пам’ятника. Найбільшими меценатами стали родичі замордованого Григорія Маяра Юрій, Лариса та Віктор Маяри. Підтримав проєкт фінансово Анатолій Тимошенко. Ескіз пам’ятника виконав скульптор Микола Посполітак. Ми разом з ним довго вибирали місце для встановлення пам’ятника. Зупинилися саме на місцині біля Дуба Мазепи.

Яких тільки нісенітниць на тому сумному зібранні у Диканській селищній раді я не наслухався! І про те, що таким чином я намагаюсь увічнити пам’ять своїх родичів, і про те, що обране для пам’ятника місце не годиться, бо, мовляв, поруч дитячий майданчик і діти будуть повзати по монументові, і про те, що у цьому місці підземні комунікації, і про те, що «треба ставити пам’ятний знак не цим дев’ятнадцятьом, а всім репресованим». Мабуть, на кшталт радянського невідомого солдата, тобто нікому взагалі.

А тимчасом скульптор Микола Посполітак активно працював над проєктом. Пам’ятник ніби простий, але має два потужних символи. Зліва зверху його вінчає тюремна решітка, а під нею двома променями у мартиролог жертв вгризається п’ятикутна зірка. Коли ескіз пам’ятника побачив тодішній ректор Полтавського педагогічного університету Микола Степаненко, сказав захоплено: «Кращого втілення декомунізації я не зустрічав».

На жаль, цей проєкт став для Миколи Корнійовича Посполітака останнім.

Готовий пам’ятник у майстерні покійного митця стояв цілих шість років. Увесь цей час я марно «лупав» залізобетонну рабську диканську стіну. Селищна влада знала, що пам’ятник готовий і жодних бюджетних витрат на його встановлення не потрібно. Тому вершиною цинізму та знущання тодішнього голови селищної ради Валерія Товстія стала пропозиція ставити монумент… на кладовищі.

На сьомому році моїх митарств, коли в селищну раду прийшла депутатом Христина Покутня, ситуація трохи змінилася. Вона переконала деяких депутатів, і з мінімальною перевагою у голосах сесія таки дала «зелене світло» багатостраждальному пам’ятнику. На обраному нами місці.

Коли я став зводити фундамент під пам’ятний знак, зрозумів, що ситуація у Диканьці не така вже й безнадійна. Звернувся до підприємця Сергія Бабія з проханням продати дошки для опалубки. Ми з ним не були знайомі. І я був приємно здивований, коли почув від нього: «Ви робите благу справу, тому грошей із вас я не візьму». Ще один місцевий підприємець Юрій Дейнека безкоштовно забетонував фундамент під пам’ятник.

Нарешті 7 липня цього року багатостраждальний монумент «Диканьці – жертви репресій 1938 року» врочисто відкрили. На церемонію прибули родичі репресованих, патріотично налаштована громада, депутати обласної та селищної рад, історики, письменники, священники ПЦУ, співробітники Українського інституту національної пом’яті та Полтавського краєзнавчого музею.

Молитовну службу й освячення пам’ятного знаку провів митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір. Владика у промові сказав: «Боротьба триває і сьогодні, і цей пам’ятний знак добре виражає суть російсько-радянської системи, яка перетворила всю країну на ГУЛАГ. Вона й тепер намагається зробити це знову».

Пам’ять невинно убієнних вшанували хвилиною мовчання.

А потім виступали промовці. Перший заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко говорив про важливість громадських ініціатив в організації заходів національної пам’яті, особливо в часи випробувань суспільства на громадську міцність. Представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар згадав слова французького історика П’єра Нора про ідею пам’ятників як місць сили нації і побажав диканьцям, щоб цей пам’ятний знак став для них не лише місцем скорботи, а й місцем сили. Мабуть, багато хто задумався над долею рідного народу, коли почув рядки з поеми Шевченка «Кавказ» і пролог до поеми Франка «Мойсей» у майстерному виконанні провідного актора Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, народного артиста України Василя Голуба.

Чотири роки тому, коли диканська влада шалено протистояла ідеї встановити пам’ятник дев’ятнадцятьом своїм героїчним землякам, я оприлюднив у столичному виданні «Грінченко-інформ» публікацію про Миколу Посполітака «Скорялася і бронза і граніт». І закінчив її прогнозом: «Вірю, що справедливість, як завжди, переможе і ми, встановивши пам’ятник дев’ятнадцятьом розстріляним диканьцям, вшануємо цим монументом і пам’ять його творця, видатного полтавця Миколи Посполітака».

Так і сталося.