З Юлею ми навчалися в паралельних класах школи. Війна змусила її виїхати з рідного Харкова. І з України. Знайшла осідок за океаном, в американському штаті Вашингтон.

– Тут мешкає мамина сестра, – пояснює Юля. – Якщо не помиляюся, вже 16 років. Спершу вона мешкала в Чикаго, але їй там почувалася незатишно. Перебралася ближче до американської столиці.

– А тобі на новому місці затишно?

– Якщо чесно, ще не зрозуміла, думаю, для цього треба більше часу. Але перші пів року була дуже розгублена. Важко звикалося, тут все по-іншому. В людях, звичках, продуктах, навіть у жестах. Постійно здавалося, що всі розуміють, що я не місцева, навіть коли мовчу.

– А що відрізняється?

– Великі упаковки. Знаєш, коли вперше прийшли в американський супермаркет, то мама думала, що ми потрапили на якусь оптову базу. Все у великих пакуваннях. Літрами, десятками, кілограмами. Звісно, з часом стало зрозуміло, чому так. Тут немає такої концентрації великих супермаркетів, як у нас. Більше маленьких магазинчиків, де можна купити щось базове. Крім того, у них є культура «закупівель вихідного дня». Тобто вони закуповують продукти на тиждень, а якщо це щось тривалого зберігання, то і на місяць. Це одна з тих звичок, які я хотіла б мати ще в Україні.

– Отепер почала краще розуміти американські фільми. Мене завжди дивували їхні холодильники з купою продуктів. Які тутешні звички ще тебе здивували?

– Радше не мене, а мою маму. Ходіння у взутті в будинку. Це її страшний сон, помита підлога – і взуття з вулиці. Це одна з речей, за якою можна впізнати наших людей, – здивовані очі.

– Згадала свою бабусю, яка сварила не ходити «по помитому». А важко давалося спілкування з американцями?

– Вдячна смол токам – саме вони дали мені змогу класно прокачати мову. В будь-якій черзі, кав’ярні чи ще якомусь закладі з тобою неодмінно заведуть маленьку розмову про все і не про що. Але це дуже круто позбавляє оцього бар’єру в спілкуванні і допомагає швидше адаптуватися. Звісно, я добре знала англійську, бо постійно її вивчала в Україні і мала рівень десь В2. Проте отакі маленькі розмови дуже допомогли. Особливо дякую жінці з книгарні, з якою смол токи переходили у довгі обговорення.

– А які враження від місцевої американської кухні? Що найбільше подобається?

– Тут все таке солодке… Відчуття, наче їси цукор з цукровим буряком і цукровою тростиною одночасно. Це для мене занадто солодко. Але в усьому є свої переваги. Почала готувати різні смаколики вдома. Вже пригощала своїх сусідів тортиком «Бите скло» з молочним і кольоровим желе. Для них це новинка, вони не могли зрозуміти що це таке, але з’їли все, що було.

З того, що мені сподобалося в американській кухні, це їхні пироги з різними начинками. Вишневий і полуничний абсолютні фаворити. І, як не дивно, не дуже й солодкі.

– А якою українською стравою хотіла б відвести душу? От просто зараз.

– Налисниками з сиром протушкованими на маслі. Це ж така смакота! Я вже відчуваю цей аромат. І певно, запила б їх компотом з вишнями.

– А важко знайти в американських супермаркетах щось з українських продуктів? Солодощі, молочне тощо…

– Не знаю, як в інших штатах, а у нас є «Emish Market», супермаркет українських продуктів, де можна купити «пташине молоко» від «Roshen», гречку від «Хуторок», ряжанку «Волошкове поле» і багато іншого. Обожнюю сюди приїздити на закупи з мамою, відчуття, наче знову вдома і ходиш рідним «АТБ».

– Пам’ятаю, ти розповідала, що зібрала величеньку домашню бібліотеку. Що з нею?

– Вона є, але вдома, в Україні. Двоюрідний брат нею опікується. Я називаю його «особистим хранителем книг». Але й тут, у США потроху купую англомовні видання, читаю. Першу книжку «освоювала» приблизно місяць. Дуже важко було звикнути. Тепер читаю 4-5 книжок за місяць. На «Amazon» іноді вдається зловити українські видання. І ще відкрила для себе 2 лайфхаки купівлі українських книг. Перший – писати видавництвам і питати чи є відправка закордон. Дуже часто вони йдуть назустріч і відправляють. Або знову ж таки прошу свого «хранителя» отримати всі посилки і відправити потім «Новою Поштою». Мама з жахом дивиться, як приростає моя тутешня книгозбірня.

– Ти працюєш чи навчаєшся?

– В університеті взяла академвідпустку. Після переїзду морально почувалася просто жахливо. Було враження, що життя зупинилося. Знадобилося спілкування з психотерапевтом, яке триває й досі. Звісно, планую поновитися на навчанні.

Стосовно роботи, я вже згадувала, що люблю готувати солодощі. Одна жінка з української діаспори у Вашингтоні взяла мене до своєї домашньої кондитерської, там готують випічку на замовлення. Самостійно я ще не готую для клієнтів, але допомагаю на кухні як асистентка. Звісно, освоюю кондитерську майстерність. Мої сусіди в захваті, бо я часто запрошую їх на дегустацію новенького.

– Як я зрозуміла, у вас із сусідами склалися дуже хороші стосунки. Вони американці?

– Так. Синтія і Роберт. Молоде подружжя, з яким ми класно заприятелювали. Дуже підтримало нас, коли ми приїхали, багато в чому допомагали, пояснювали. Окреме дякую їм, що допомогли розібратися з медичним страхуванням, бо це ціла епопея.

Синтія на кілька років старша ніж я (Юлії 23 роки, – авт.). Пригадую, коли разом з нею і мамою пішли на шопінг в місцевий мол (торговий центр, – авт.). Вперше після переїзду я змогла насолодитися і дійсно відпочити.

– Рада, що тобі вдається звикати та інтегруватися до життя в США. Інша країна, звичаї, погляди. Це дуже важко.

– Дякую. Не лише звикнути важко, але й розуміти, що відбувається вдома. Дуже важко про це говорити…

***

Невдовзі після нашої розмови Юля написала, що почала робити замовлення для клієнтів у кондитерській і отримує перші схвальні відгуки.