Про духовну незалежність активно заговорили зовсім недавно, хоча в лабетах московської церкви Україна перебувала століттями. І нарешті 20 серпня 2024 року Верховною Радою України ухвалено закон, покликаний припинити діяльність релігійних організацій, що мають керівний центр в росії. Досі український політикум сторонився «церковного питання», вважаючи його таким, що розколює суспільство.

Шкідливість релігійної присутності московитів у нашій країні усвідомлювали за різних українських влад (Януковича в розрахунок не беремо). Але кардинальних дій ніхто робити не наважувався. Все скоригувала й пришвидшила війна.  Саме вона «заточила» цю проблему так гостро, що її віднесли до питань національної безпеки, а точніше – небезпеки.

Ще недавно голова Верховної Ради України, маючи більшість «слуг» у Верховній Раді, неохоче коментував вирішення  «релігійного питання», яке впродовж усієї активної фази російсько-української війни порушували представники меншості. Змінити позицію влади не змогло навіть отримання Томоса Православною церквою України на об’єднавчому Соборі 2018 року й чітка позиція Вселенського патріарха Варфоломія про єдину помісну канонічну церкву в Україні (ПЦУ). Нехтували й результатами соцопитувань громадян України, більшість яких виступала за припинення на наших теренах діяльності відвертої «служниці» московського патріархату.

Варто нагадати, що УПЦ МП виникла внаслідок Харківського собору ще в червні 1992 року. І це після визнання всім світом факту існування незалежної Української держави, в якій логічно мала би з’явитися автономна церква. Навіть перший президент нашої держави періоду незалежності Леонід Кравчук – виходець з високих ідеологічних кабінетів ЦК КПУ – був не проти такої автокефалії. Але тоді справжньої політичної волі проявлено не було – дуже вже не хотілося нашій владі розпочинати таке гучне «розлучення з росією». Все воліли робити «полюбовно». Цим скористалися реакційні релігійні кола, які апріорі не сприймали  Україну суверенною державою. Переважна більшість владик, що служили на території України в московському патріархаті, супротивилася автономії, яку відстоювали тодішні очільники українського православ’я патріархи Мстислав, Володимир, а згодом і митрополит Філарет. Цей затятий опір московських і промосковських ієрархів, рекрутованих в Україну, можна пояснити, передовсім, їхнім кадебістським минулим. Та й феесбешним сьогоденням. Команди їм відокремитися генералітет із московського синоду не давав – то й квит!

Таким чином ситуація задавнилася. Аж до трагічних подій 2013-2014 років (окупації росіянами українського Криму та Донбасу). Відчувши справжні рухи українського суспільства до Європи й НАТО, чого вимагали обидва Майдани, путлерівська росія не на жарт перелякалася. І повною мірою використала правління свого служки Януковича, аби ці процеси зупинити. Назавжди. Російській церкві  відводилася одна з головних місій. Мало хто знає, що владці партії регіонів виділили в Києві (район Либідської площі) чималий шмат землі для побудови храму-резиденції московського патріарха кіріла. Вона мала стати найбільшою у Європі церковною спорудою. Що-що, а гігантоманія росіянам притаманна здавен. Навіть фундамент встигли залити, який нині спочиває в заростях кропиви…

За час, відколи Україна мужньо боронить свої території від чергової «братньої» агресії російських імперіалістів, представники УПЦ московського патріархату ставали фігурантами десятків, якщо не сотень сумнозвісних інцидентів, що засвідчили їхню пряму чи опосередковану підтримку ворога. Від «пастирського фарисейства» про «братовбивчу війну» до відвертої підтримки окупантів, шпигунства, переховування бойовиків, зброї, брехливої «русскоміровської» літератури.

Варто нагадати, що в грудні 2018 року Верховна Рада України  ухвалила Закон «Про зміну назви релігійних організацій, керівний центр яких розташований в країні-агресорі», змушуючи УПЦ московського патріархату назватися тою, якою вона є насправді: Російською церквою в Україні.  Однак УПЦ відмовилася змінювати свою назву навіть попри рішення Конституційного суду. Ігнорування українського законодавства, продажність  судів затягнули цей процес, надавши йому повної невизначеності. До останнього московські попи в Україні мали (впевнений, що й досі мають) прямих і непрямих покровителів та лобістів у всіх ешелонах української влади. Вже після повномасштабного вторгнення особливий відвертий  лобізм проявив з-за океану одіозний Роберт Амстердам. Він, користуючись підтримкою певних політичних кіл США, пригрозив народним депутатам позбавленням американських віз…  Так зване «переслідування християн в Україні» почали ув’язувати із наданням військової допомоги США, якої критично потребувала Україна. Тодішня кількамісячна затримка з постачанням зброї – не випадкова.

Керівництво нашої держави було поставлене у вкрай важке становище. Тому залишається лишень здогадуватися, яких зусиль йому вартувало, щоб законопроект таки потрапив у сесійну залу  Верховної Ради і для його ухвалення вистачило голосів… Цьому доленосному рішенню передував візит представників української влади, ПЦУ до Вселенського патріарха Варфоломія, відверті висловлювання Президента України, впливових політиків про духовну незалежність.

Ухвалений закон набирає чинності через 30 днів після опублікування. Громади УПЦ МП матимуть 9 місяців на те, щоб розірвати зв’язки з РПЦ. А тим часом Державна служба етнополітики і свободи совісті отримує можливість перевіряти релігійні організації України на предмет афілійованості з московською церквою. Отже, попри явні факти «прислужування» УПЦ МП кадебісту кірілу-гундяєву, який «освятив» російсько-українську війну, нам іще багато чого треба буде доводити в судах. Скільки життєво необхідного часу вб’ємо на цей процес? При пасивності суспільства та громадських активістів, очевидно, на це підуть роки.

Це схоже на чудеса в решеті: попри недавно проведену експертизу щодо належності УПЦ до РПЦ, тепер чомусь виникла необхідність провести ще одну. До неї московські попи вже ретельно «готуються», сповнені рішучості «не здавати позиції». Свідченням цього є повне ігнорування ними звернення предстоятеля Православної церкви України митрополита Київського і всієї України Епіфанія про об’єднання церков та зухвалий коментар голови інформаційно-просвітницького відділу УПЦ московського патріархату митрополита Климента. Той не кліпнувши оком заявив, що їхня церква, мовляв, «є самостійною і незалежною й… абсолютно не пов’язана з закордонними релігійними центрами». При тому випромінював спокій і впевненість, що їхня «справжня церква» нікуди не дінеться.

Ця реакція московських агентів у рясах видається цинічною й зухвалою особливо на тлі інформації, наданої  пресслужбою Служби Безпеки України про те, що від початку повномасштабного вторгнення відкрито понад сотню кримінальних проваджень щодо священнослужителів УПЦ (МП),  а 26 зрадників уже отримали судові вироки.

Все ж віриться, що  новий Закон, дає змогу розпочати реальну боротьбу з московською церквою в Україні й по ворожому осиному гнізду врешті буде завдано смертельного удару.