Навіть у цифрову епоху, коли інформаційний потік сягнув небачених раніше швидкостей, документальне кіно залишається потужним інструментом, здатним проникнути в глибини людського розуму й серця. Такий собі місток між дійсністю та глядачем, у широкий екранний світ.

Родоначальником документалістики вважають Роберта Флаерті. На початку XX століття він, американський геолог і картограф, прихопив в одну з експедицій на Північ кінокамеру, щоб зафільмувати життя ескімосів. Тоді кінематограф уже був популярним, але чіткого розмежування між документальним та художнім ще не було. Знімали упереміш: зазвичай без сценаріїв і монтажних ножиць. Можна сказати, що два десятиліття новий вид мистецтва перебував у зародковій стадії. Флаерті одним із перших придумав для своєї документальної картини сценарій. Раніше за інших зрозумів, що в реальне життя на екрані можна вносити елементи власної фантазії, надаючи справжнім героям вигадані автором риси, витворюючи їм сторінки біографії, видаючи за справжні. Флаерті зняв фільм про ескімоса-мисливця «Нанук із Півночі», придумавши йому для більшої виразності новий життєпис.

І тут виникає дисонанс. Так, документальне кіно – це правда. Реальні люди на екрані, їхні власні слова, справжні проблеми. Але «правда» й «документ» – не синоніми. Неігрове кіно – це завжди інтерпретація, тобто реальність, але очима конкретних людей.

Важливість документального кіно неможливо переоцінити. Воно не просто розповідає про непересічні події та історії, воно пробуджує почуття емпатії, спонукає до роздумів, зрештою, мобілізує до дії. Документальне кіно є важливим каталізатором змін, викликає дискусію, підносить гострі питання й ставить глядача перед вибором: залишитися байдужими чи стати свідками та активними учасниками процесу перетворення світу.

Езрза Вінтон, співзасновник та програмний директор «Cinema Politica», стверджує, що поняття емпатії й близькості є одними із найпотужніших і потенційно трансформаційних аспектів документального кіно. «Документальне кіно стискає простір між нами й акторами суспільства, воно радикально скорочує відстань. І це дуже важливо, оскільки з цього й народжується емпатія. Не всі документальні фільми здатні на це. Наприклад, хтось знімає фільм про злидні в якомусь центральному місті, про бездомних людей, і все, що в нього є, – це інтерв’ю з соціальними працівниками й поліцією. Так емпатії складно досягти. Якщо частину фільму присвятити кільком людям, про чию долю йдеться (особливо якщо в роботі відсутня оцінка), зображення й звук раптом починають транслювати емпатію. Важливо, щоб це була саме соціальна емпатія, а не співчуття, оскільки останнє не дає результату (можна все життя комусь співчувати, але це не спонукає до дії). Соціальна емпатія – це коли ви відчуваєте загальне занепокоєння долею інших, незнайомих вам людей, які не є частиною вашої соціальної реальності».

Траплялися випадки, коли після перегляду документального кіно люди переставали їсти м’ясо. Іноді фільми викликали протести чи заворушення.

У 1982 році на екрани вийшов «Фільм тварин» – перша у Великій Британії повнометражна документальна кінострічка, яка викривала жорстоке поводження з тваринами та їхню експлуатацію у промислових і розважальних цілях. Режисер Віктор Шонфельд створив її саме заради того, щоб ця тема «стала серйозною політичною проблемою». Фільм транслювали на телебаченні, але при цьому, за рекомендацією Незалежного органу телерадіомовлення (АВІ), вирізали сім хвилин документального матеріалу, який міг «спровокувати злочини та безлад».

А згодом фільм «Домініон» Шона Монсона так само різко порушив тему аморальності панування людського виду над усіма іншими. Цей документальний фільм став відкриттям для багатьох, відкрив очі на нелюдяний тваринницький бізнес. Двогодинні фільмування того, що відбувається на скотобійнях і фермах, вражають: цинізм і найвищий ступінь байдужості працівників. Одна з глядачок так прокоментувала стрічку: «…Веганкою я стала після того, як мій чоловік порадив подивитися фільм «Домініон». Це фільм про те, як вирощують худобу, а потім вбивають її для того, аби отримати м’ясо на продаж… У той момент у мені щось змінилося. Так шкода було тих тварин. Страшно дивитися, як люди з жорстокістю знищують їх. Наступного дня я перестала їсти м’ясо. Два роки уже минуло».

Документальне кіно породжує потужну емоційну силу співчуття, обурення, захоплення, що спонукає людей обговорювати та аналізувати побачене і почуте. Приклад з досвіду згаданого Езрза Вінтона. Фільм «Судно» («Vessel»), знятий Діаною Віттен у 2014 році, висловлює позицію на користь абортів і права на вибір жінки. Інтерес до цього фільму був особливо високим у місті Фредеріктон, провінції Новий Брунсвік. Тамтешня абортна клініка тоді саме зачинилася через брак фінансування, а місцеві активісти вже десятки років вели боротьбу з правими, консерваторами й активістами, котрі виступали проти абортів.

У невеликому залі Фредеріктона, приблизно на 30-40 глядачів, організували показ фільму. Після перегляду більшість присутніх виставила свої стільці колом і розпочала годинну дискусію. Були там і 80-річні, і старшокласники, тобто глядачі всіх вікових категорій. Говорили про те, як можна застосувати тактики, використані активістами в «Судні».

Є також момент, коли напруга досягає свого піка, і політично активна група людей стає особливо видимою. В такій ситуації аудиторія зазвичай робиться реактивною і це дозволяє медіа та митцям легко маніпулювати громадською думкою.

До прикладу, документальний фільм «Майдан» який розповідає про події Євромайдану. Режисер Сергій Лозниця фокусується на мережі зв’язків, які утримують людей разом і не дають спільноті розпастися. Ці зв’язки можуть бути матеріальними, символічними або афективними. Серед великої кількості людей виокремлюються маленькі групи, об’єднані спільним емоційним настроєм, який передається і глядачеві: жінки співають народну пісню, чоловіки, що виконують гімн під гітару. Найсильніші зв’язки утворюються поєднанням спільної дії, афективної залученості та символічної ідентифікації. На момент прем’єри фільму в Одесі цей зв’язок був досить сильним, люди стоячи виконували Гімн України та плакали. Цей випадок обговорювали в Facebook і в ЗМІ, оскільки, з одного боку, це живий відгук глядача на щойно побачене на екрані, а з іншого – доволі примітивна реакція: люди надто асоціюють себе з тим, що бачать у фільмі, не помічаючи межі між екранним і дійсним.

На документальному кінематографі лежить справді велика історична місія. І саме тому документалістика має бути відповідальною: високе емоційне піднесення, яким вона заряджає маси, може стати сірим бетонним мостом пропаганди.