620 років тому на берегах Ворскли відбувся бій із золотоординцями, який істотно вплинув на перебіг європейської історії.

В більшості історичних видань (особливо радянської доби) величезне побоїще згадується побіжно, як «битва на Ворсклі» або «битва над Ворсклою». Наприклад, у двотомному курсі лекцій «Історія України» (К., Либідь, 1991)  подано: «Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорномор’я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав поразки». А в посібнику з історії України за редакцією Р.Д. Ляха, (Донецьк, 2004) написано так: «Украинско-литовская армия потерпела сокрушительное поражение от 100-тысячной армии хана Тимура». До чого тут Тимур?

«Кругла» дата, 600-річчя  битви у 1999 році, минула майже непоміченою. Ми знаємо про бій трьохсот спартанців у Фермопілах 480 року до н.е., так зване Льодове побоїще 1242 року Олександра Невського з німецькими рицарями, нарешті, Полтавський бій 1709 року.  Чому з цього переліку випала битва на Восклі? Не встановлено навіть місця, де вона розгорталася: припущення істориків суттєво розходяться. А втім дехто назвав її «першою Полтавською» битвою, припускаючи, що вона відбулася неподалік  Полтави чи на Полтавщині.

Історичне тло

Битва сталася через півтора століття після татаро-монгольського нашестя та Батиєвого розорення Русі, через дев’ятнадцять  років після Куликовської битви та за одинадцять років до Грюнвальдської. До речі, за чисельністю військ, що брали у ній участь, битва не поступалась Куликовській (деякі вчені вважають, що навіть була  численнішою) і приблизно в три рази перевищувала Грюнвальдську. Тобто, з обох боків  на Ворсклі 1399 р. зійшлося не менш ніж по 100 тисяч воїнів. Відомий польський історик П. Боравський стверджує, що битва на Ворсклі була найбільшою у XIV столітті. Литовський автор З. Івінскіс наводить скромніші цифри: 38 тис. воїнів Вітовта і 90 тис. татарського війська.

Після татаро-монгольського нашестя  1238 – 1240-го років  на тривалий час більшість руських земель стала пусткою. Минуло понад століття, аж поки Південна Русь почала звільнятися від ординського панування і потрапила під владу литовських князів. Ймовірно, що просування Литви на південно-руські землі було узгоджене із Золотою Ордою.

Ведучи мову про становлення  Руської національної держави, історики радянської доби в основному мали на увазі лише Московію, «забуваючи», що князівство Гедиміна, а особливо його наступників більшою мірою стало руським, ніж литовським.

На деякий час Велике Литовсько-Руське князівство перевищило за територією Велике Владимирське князівство. Руська мова була державною, нею писали офіційні документи, діяли старі закони, що ѓрунтувалися  на  «Руській Правді».  Відомий  дореволюційний  історик О. Я. Єфименко писала: «Справжнє переважання руському елементові у Литовській державі дав Ольгерд… У державі цій первісний складовий її елемент – литва – майже губився у стихії руської народності навіть у чисельному й територіальному відношеннях, вже не кажучи про культурність: понад 9/10 території держави займав руський народ.»

Небезпечний ворог

Наприкінці XIV ст. Золота Орда, знову зміцнившись за правління хана Едигея, дедалі активніше протидіє консолідації земель Південно-Західної та Західної Русі. Великий литовський князь Вітовт прагнув, уникаючи союзу з Московією, ослабити вплив Золотої Орди, а з часом стати єдиним володарем у Східній Європі.

1397-го і 1398 року Вітовт здійснив два успішних воєнних походи в пониззя Дону та Дніпра. Взявши у полон кілька тисяч ординців, захопивши великі череди худоби і спустошивши багато поселень, Литва примусила основні ординські сили відступити до Криму й на Кубань. Успіхові походів Вітовта сприяла й міжусобна боротьба ординських воєначальників. Найсерйозніше конкурували за владу  хан Тохтамиш і темник Едигей. 1395 року у грандіозній битві на річці Терек війська Тохтамиша вщент розбив  грізний середньоазійський правитель Тимур (Тамерлан).

Тохтамиш з кількома тисячами татар утік у Литву. Вітовт дозволив йому оселитися в Києві: мав намір використати його у своїх політичних планах. Націлюючись на об’єднання  руських земель, Вітовт шукав союзників проти московського князя і проти ставлеників Тимура в Орді – ханів Темір-Кутлуя   та  Едигея. Тому на вимогу останнього: «Видай ми царя бъглаго, Тахтамыша, врагъ бо ми есть…» відповів відмовою і почав готувати війська до нового походу на Золоту Орду.

Перед цим уклав з Тохтамишем угоду, за якою той обіцяв допомогти захопити Московське князівство і всю Північно-Східну Русь. А Вітовт зобов’язувався допомогти ханові-втікачеві поновити владу в Орді. Отримавши від нього ярлик на підвладні Литві українські та білоруські землі.

Літописи одностайно повідомляють: було зібрано величезне військо, яке включало литовські полки, загони татар Тохтамиша, близько 500 хрестоносців, 400 воїнів із Польщі, загін волоського господаря. Польським військом командував воєвода краківський і одночасно каштелян, тобто перший вельможа, Спитко з Мельштина, молдавським загоном – господар Молдавії Стефан I. Але основну силу склало ополчення з українських, білоруських та  деяких східно-руських земель на чолі з Борисом київським, князями волинськими, Андрієм Ольгердовичем полоцьким і його братом Дмитром брянським, Глібом смоленським та ін.

Були у війську Вітовта і герої Куликовської битви брати Андрій і Дмитро Ольгердовичі. Останнього нині нерідко ототожнюють з головним героєм битви на Куликовому полі Дмитром Боброк-Волинським. На боці литовців бився князь Олександр Мансурович – онук хана Мамая, родоначальник роду князів Глинських, що отримали родове містечко Глинськ, нині село Зіньківського району Полтавської області. Уславився на полі бою і його син князь Іван Олександрович Глинський. За участь у битві на Ворсклі він отримав від Вітовта кілька маєтностей. Разом з Тохтамишем пішов на татар і його син Джелал ад-Дін.

Напередодні вирішальних подій двоюрідний брат Вітовта і польський король Ягайло виклопотав у папи Боніфація ІХ  спеціальну буллу – дозвіл оголосити у Польщі й Литви хрестовий походу проти татар і розгрішення його учасників. Але моральна підтримка запізнилася: поки папську буллу поширили, армія Вітовта вже рушала у похід.

Навесні 1399 р. велика ординська армія зосередилась у степах південного Лівобережжя. Вітовт збирав своє військо у Києві. Лише на початку липня вирушив  лівим берегом Дніпра на південь. Подолавши Сулу, Хорол, Псьол, литовсько-руськне військо зупинилося біля нижньої течії  Ворскли,  на її правому березі. Незабаром на лівому з’явилися золотоординці.

«Покорися і ти мені»…

За свідченнями, хан Темір-Кутлуй, налякавшись величезного війська Вітовта, послав спитати: «Чого ти на мене прийшов? Я твоєї землі не брав, ні городів, ні сіл твоїх». Вітовт передав з ординськими послами відповідь: «Бог покорив мені всі землі, покорися і ти мені…» Як стверджують прусські хроністи, переговори між Вітовтом і Темір-Кутлуєм тривали п’ять днів. Якщо вірити в їхню достовірність, слід визнати, що так з ханом Орди ще ніхто не говорив. Відверта впевненість супротивника у своїх силах збентежила Темір-Кутлуя. Він ніби-то погодився визнати «батьківство» Вітовта (тобто стати васалом литовського князя) і попросив три дні на роздуми.

Тимчасом Вітовт висунув ще принизливіші вимоги: чеканити на ординських монетах клеймо литовського князя. Темір-Кутлуй не зважувався на битву і вдавав, що пристає на умови. Саме тоді з кількома тисячами ординців підійшов Едигей. Він переконав Темір-Кутлуя розпочати битву й особисто очолив золотоординське військо. У переговорах з Вітовтом Едигей не лише відкинув вимоги литовського князя, а й сам висунув зустрічні: «По праву ти взяв нашого хана у сини, тому що ти старий, а він – молодий; але я старіший за тебе, то слід тобі бути моїм сином, данину давати кожне літо, клеймо моє чеканити на литовських монетах».

Роздратований такою насмішкою, Вітовт наказав війську залишити  табір, що був огороджений возами, скутими залізними ланцюгами, перейти Ворсклу й розпочати битву. Розважливий Спитко Мельштинський, побувавши в таборі ординців, намагався застерегти великого князя й радив йому закласти мир з огляду на велику перевагу татар. Але ця розважливість викликала невдоволення серед легковажної молоді. Якийсь польський пан гарячкував: «Якщо тобі жаль розлучатися з твоєю красунею дружиною і твоїми великими багатствами, то не бентеж хоча б тих, хто не страшиться умерти на полі бою!» «Сьогодні ж я впаду чесною смертю, а ти боягузом утечеш від ворога», – нібито відповів на це Спитко. Так і сталося.

Спитко виявив у бою дивовижну мужність і не скористався шансом урятувати своє життя, вдягнувши шапку з особливими відзнаками, колись подаровану йому Едигеєм.  За іншою версією Спитко пропонував Вітовту розпочинати битву з військом Темір-Кутлуя до підходу поповнення.

12 серпня 1399 року на берегах Ворскли сталася одна з найбільших битв середньовіччя, в якій Вітовтові та його союзникам завдано страшної поразки. Про хід битви  відомо небагато – усі описи в історичній літературі лише пробують реконструювати події. Схоже, битва почалася десь після опівдня, причому литовці посіли обидва береги Ворскли (переправу стеріг загін поляків).

Полки Вітовта першими рушили на ординців. Удар прийняли тумени Едигея. Вітовт застосував пищалі та арбалети і вперше у нашому краї артилерію. Здавалося б, удалий початок. Кінні тумени Едигея подалися назад, але той відступ, очевидно, був маневром. Тумени Темір-Кутлуя встигли обійти військо Вітовта з флангів і тилу.

Тохтамиш першим покинув поле бою і, тікаючи зі своїми загонами, заподіяв чимало лиха. Незважаючи на чисельність литовського війська і його добре озброєння, армія Вітовта не втрималася. Татари Едигея захопили литовський табір і вже нищили литовсько-руську кінноту її ж артилерією.

І хоч  воїни «мужньо билися з поганством», величезна армія Вітовта була розгромлена. Деякі історики вважають, що її рештки  пізньої ночі добралися до містечка Більська і воєводи намагалися якось організувати оборону, але вже вдосвіта з‘явилася татарська погоня. Виснажлива втеча тривала кілька днів. Окремі групи  вступали в бій з переслідувачами і врешті-решт гинули під стрілами ворога або здавалися в полон, сподіваючись на викуп.

З кривавої січі вдалося втекти лише Вітовту з Тохтамишем і невеликій частині війська, а вся багатотисячна армія литовського князя та його союзників залишилася на берегах Ворскли… Загинули й герої Куликовської битви князі Андрій та Дмитро Ольгердовичі, зложили голови Спитко з Мельштина, господар Молдови Стефан I (Штефан Мушат) та двоє його братів. Одні літописці пишуть про двадцять полеглих литовських і руських князів, інші – про п’ятдесят, а Никонівський літопис – про сімдесят чотири (ймовірно, разом з польськими, волоськими та іншими представниками видатних боярських родів). Загибель багатьох з правлячої руської еліти підкосила наступні покоління легендарних Рюриковичів.  Численні нащадки Володимира Великого, Ярослава Мудрого ніби розчинилися, зникли на нашій землі…

Імовірний рух військ та місце битви.

Відгомін у віках

Переслідуючи залишки військ Вітовта, ординці плюндрували і грабували Україну, їхні загони досягли аж Західної Волині. Але ворогам не вдалося захопити Кам’янець-Подільський, Крем’янець, Луцьк та багато інших міст. Основні ординські сили на чолі з тяжкопораненим Темір-Кутлуєм з’явилися біля Києва. Запалав Поділ. Але жителі міста та навколишніх сіл сховались у замку на Горі та Києво-Печерському монастирі й успішно відбивали напади.

Татари взяли з киян «тисячу червоних» викупу, а з Києво-Печерського монастиря «тридесять червоних». Ординці до пізньої осені грабували міста й села Подніпров’я, Поділля, Брацлавщини й Волині. Дійшовши до Луцька, повернули в причорноморські та прикаспійські степи.

Російський історик С.М. Соловйов в «Истории государства Российского» висловлював задоволення з приводу поразки армії Вітовта. Але для тодішніх жителів лівобережного Подніпров’я то було друге велике розорення краю після нашестя Батия.

Масштаби трагічної битви на Ворсклі, де полягли кращі сили Литви та Русі, мимоволі викликають у пам’яті битву 1223 р. на Калці. Аналогія доречна ще й тому, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна, а на Ворсклі війська під проводом Вітовта стали на захист опального золотоординського хана Тохтамиша.

Поразка на Ворсклі була не просто військовою катастрофою. Тут, за словами польского історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи». Битва ненадовго, але помітно послабила мілітарну потужність руських земель під владою Литви. Стратегічно у виграші опинився головний конкурент Литви на спадок Київської Русі – Москва.

Орда на деякий час  зберегла роль гегемона  у східноєвропейському регіоні, а потім, з дальшим  занепадом, упустила першість на користь Московського князівства. Але спершу відбулося «отатарювання»  Північно-Східної Європи. Так, на московських землях уводилися нові, ординські порядки в управлінні, судочинстві тощо. Не іззовні, а зсередини татарська стихія оволодівала політичним і культурним життям Московії, проникала в плоть і кров, ментальність її населення. Хоча принагідно слід зауважити, що в північно-східних князівствах чисельно переважав не слов‘янський етнос, а угро-фінські племена.

Втім, наслідки Ворскли не були аж зовсім катастрофічними для Вітовта, який 1410 року в союзі з Польщею і татарським військом Джелал-ад-Діна розгромив Тевтонський орден. У Грюнвальдській битві, між іншим, брали участь тринадцять руських полків із Галича, Перемишля, Львова, Києва, Новгород-Сіверського, Луцька, Крем’янця. Вперше  зафіксовано, що  руські воїни вийшли на бій під синьо-жовтим прапором. Деякі історики припускають, що Вітовт урахував досвід поразки на Ворсклі і використав тактику вдаваного відступу.

Князь Вітовт у бою

Повернення пам’яті

Для полтавців не байдуже, що наш край двічі опинявся в епіцентрі подій, які істотно вплинули на хід європейської історії. Другою після битви на Ворсклі була знаменита Полтавська битва 1709 року. Завдяки цим подіям стала широко відомою у світі не лише Полтава, а й наша Ворскла і багато міст та містечок, де також відбувалися важливі події тих переломних часів: Побиванка, Великі Будища, Більськ, Зіньків, Гадяч, Опішня, Старі Санжари, Переволочна…

Зрозуміло, що неправомірно механічно порівнювати дві битви, коли між ними понад трьохсотлітній часовий інтервал і так мало збереглось відомостей про першу.

Торік до річниці битви 1399 р. у Полтаві чи не вперше відбулися спеціальні заходи. 12 серпня 2018 року архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір у співслужінні духовенства Свято-Успенського кафедрального собору звершив заупокійну літію за воїнами, полеглими в битві на Ворсклі  та освятив пам‘ятну дошку. На службі у соборі був присутній Надзвичайний і повноважний посол Литви в Україні Марюс Януконіс.

Пам‘ятна дошка деякий час перебуватиме у храмі. Згодом її встановлять на зведеному за кошти небайдужих  меморіалі героям битви на Ворсклі. Ініціатором увічнення виступила громадська організація «Добродії Полтавщини». Потрібно продовжувати  пошуки і дослідження, щоб остаточно встановити місце історичного побоїща.