Десятки років поспіль тривав геноцид українського кіно. Спершу  планомірним вбивством його поетичної душі – отим «соціалістичним реалізмом». Потім кінопрокат заполонили дешеві американські бойовики. Згодом медіа- і кінопростір загарбали ще дешевші за заморські «сусідські» кіно та багатосерійне «мило», в основі яких – зомбування та русифікація.

Для переважної більшості загалу український кінематограф – невід’ємна частина російського. Так, вітчизняні митці деінде з’являлися на знімальних майданчиках Росії. Однак значно більше російських кінопроектів знімалося на українських теренах і «матеріальній базі». Та й добра частка фільмів, особливо серіалів, начебто українських, такими були лише за місцем виробництва. Бо цей російськомовний «продукт» з акторськими ансамблями, дібраними майже виключно з московських виконавців, зорієнтований на ідеологічні та ментальні потреби «старшого брата». Проте останні події в Україні дещо змінили уявлення та знання нашого суспільства про українське кіновиробництво.

До 2014 року левова частка українського кіно вимагала поблажливого ставлення до себе з боку критиків та глядацької аудиторії. Мовляв, і знімають замало, та ще за такої скрути. Тож згадки про вітчизняний кінематограф були здебільшого як про мерця – або добре, або нічого. Останнє частіше. Та й знято було за цей час близько 50-ти українських стрічок. І не лише документальних, а й ігрових.

Часом чуємо: «малобюджетне кіно». Подекуди воно знімається навіть без кошторисів та професійної техніки. А то й взагалі на так звані «мильниці» чи на мобілки. Більшість документальних фільмів нині знімають, як кажуть, «на волонтерських засадах». Звісно, навіть така техніка в руках аматорів інколи дозволяє зафіксувати важливі події. Але годі й казати про професійний рівень таких стрічок. Отак і «маємо те, що маємо»…

Деякі українські кінорежисери намагаються знімати стрічки на власний кошт, шукають чи, радше, сподіваються на меценатів. Інші покладають надії виграти пітчинг Держкіно й отримати на свої кінопроекти державне фінансування. Ще більше кіномитців просто перебувають у так званому «творчому простої», залишаючись сам на сам із своїми нереалізованими ідеями, сподіваннями і сумними думками. А варто зазначити, що святим обов’язком кожної держави є підтримка талантів та розвиток вітчизняної культури. Кіно – це не лише, і не стільки розвага, видовище чи й донесення засобами мистецтва до широкого загалу певної інформації, а в першу чергу  ідеї. Враховувати це вкрай важливо в умовах неоголошеної війни. Бойове зіткнення щомиті йде не лише на лінії розмежування військ. Бої, може й не такі видимі, але не менш смертельні, точаться й на ідеологічному фронті.

Український кінематограф здатний продукувати різножанрові фільми. Стрічки, які можуть мати глядацький інтерес в прокаті, здобувати перемоги на міжнародних кінофестивалях. Але чи не найбільшою проблемою є відсутність спілкування з власним глядачем. В першу чергу – брак кінозалів, котрі надають час українському кіно. Кожен екран, на якому показують українську кінострічку, – це не просто підтримка вітчизняного кіно, це формування власного культурного, ідеологічного, інформаційного простору.

Але паростки надії є. Наприклад, столичний кінотеатр українського кіно «Ліра». Упродовж кількох років цей невеличкий храм кіномистецтва відчиняє свої двері для свідомого глядача. Як на мене, створення таких осередків популяризації вітчизняної культури додало б українському кінематографу енергії для поступу. Навіть один такий кінотеатр на кожне велике місто неабияк наблизить глядача до українського.

Найпростіше сказати: «Українське кіно – відстій», «Немає в Україні якісного кінематографа». І піти дивитись іноземне, працюючи власним гаманцем на розвиток зарубіжної кіноіндустрії. Без сумніву, людей навряд чи  переконаєш словами. А ось фільмами – знаковими, культовими – позицію можна змінити. Стрічки, про які говоритимуть, якими захоплюватимуться. І не лише вдома, а й закордоном. Звісно, за належної підтримки як влади,  так і суспільства. Щоб цього домогтися, варто запровадити суворий контроль за коштами, які виділяються на кіноіндустрію, ввести стипендії для навчання талановитої молоді у найкращих кіношколах, запрошувати в Україну для проведення вишколів «метрів» світового кінематографа. Та найголовніше – потрібно більше уваги приділяти кіно просвіті: широкий загал має знати про кіно не лише як розвагу, а як про явище культури. Національної, світової. Саме тому основи кіномистецтва варто запровадити у шкільних і вишівських програмах. Молодь, особливо творча, має знати течії, тенденції розвитку сучасного кіно, а не обмежуватися українським кінематографом XX століття загалом і творчістю Параджанова чи Миколайчука зокрема. Так врай важко сприймати сьогочасне актуальне українське кіно.

Анна Марченко у статті «Українське кіно: бути чи не бути?» торкається надзвичайно болючої проблеми визнання українського кінематографа:  коли українські митці отримують за свої кінотвори нагороди за океаном, а у власній державі їх ніхто не знає. Приклад? Анімаційний фільм Степана Коваля «Ішов трамвай №9», який зібрав аж три призи на міжнародних фестивалях, не показали на жодному українському телеканалі. Навіть уночі, в найдешевший ефірний час. А поїздку режисера Ігоря Стрембіцького на Міжнародний Канський фестиваль, де його 10-хвилинна знята власним коштом дипломна робота «Подорожні» отримала «Пальмову гілку», Міністерство культури взагалі відмовилося фінансувати. Автор публікації логічно запитує: чому такого кінематографа цурається Україна, але цінує Європа? І важко не погодитися з її аргументами про «упередженість інвесторів і пересічних українців». Бо, як зазначає авторка, «у свідомості пересічних українців глибоко закорінена думка, що українських фільмів немає і не може бути, а якщо вони є, то погані. Кіно – це можливість показати не лише реальність, але й думки. Почуття, переживання. Хто ж, як не самі українці, може показати власний духовний світ, націоетнічну культуру? Який вихід з цієї ситуації? А вихід один – знімати, знімати і ще раз знімати. Відшукати інвесторів, акторів, продюсерів».

У статті «Українське кіно: між локальним та універсальним публіцист та кінознавець Ігор Грабович критикує українське кіновиробництво та нарікає, що вітчизняним режисерам поки немає чого показувати глядачеві. «Більшість фільмів не містять у собі ні впізнаваного контексту, ні цікавих персонажів в усіх сенсах цього слова, ні актуальних конфліктів, якими живе більшість співгромадян. Класичне українське кіно в Україні сьогодні надихає мало кого. Кінематографісти орієнтуються на зарубіжні зразки. Насамперед формальні».

Українські режисери переймають закордонний досвід, і в цьому немає нічого поганого. У нас не настільки розвинена кіноіндустрія, а вчитися потрібно. Так, поки що замало українських кінострічок. Але вони вже підкоряють серця українців. Не залишають байдужим й іноземного глядача. Згадаймо «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, «Поводир» Олеся Саніна, «Незламна» Сергія Мокрицького, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко, «Люби мене» Марини Горбач…

Варто розірвати замкнене коло, за яким «глядач не дивиться українське кіно, бо його немає, а його немає, бо глядач його не дивиться». Задля цього – просто підтримувати вітчизняне кіновиробництво. Не забувати, що наші режисери теж можуть знімати справжнє кіно. Просто вони потребують допомоги, підтримки і трохи часу. А таланту і вдачі їм не позичати.