Не один рік в Україні дискутують про «шароварщину». У мистецтві зокрема. Хоча начебто суперечки й не до часу, але ж нині українська культура стає затребуваною в усьому світі. Пора й нам нарешті припинити плутати самобутнє мистецтво з кітчем. Проте це питання не таке просте, як здається. «Шароварщина» губить національну пам’ять, паплюжить, обмежує народну культуру, викривляє уявлення про духовні витоки.

Пригадуєте шкільні свята або міські заходи, де молодь виступала в нібито традиційних строях? Голови дівчат прикрашали віночки з яскравих різнокольорових квітів. На жаль, більшість українців уявляє автентичний вінок саме таким: з пластикових маків, соняшників чи волошок. Насправді він має інший вигляд. І його істинну красу оберігають справжні мисткині, які не лише відтворюють традиційні українські прикраси, а й переосмислюють давні техніки їхнього творення та пропонують власні ідеї.

Дана Вітковська, професійна художниця, захопилася виготовленням традиційних воскових віночків. Схожих на ті, які були поширені на її рідному Поділлі. Самостійно вивчала давні техніки, конструкції віночків, елементи, оригінальні способи збирання. Надихається напрацюваннями та естетичним баченням предків.

Творення вінка починається з підготовки дрібних елементів. Спочатку майстриня скручує підковоподібні основи, вирізає та компонує квіти й листочки, готуючи їх для воскування. Обмотаний папером дротик вмочує у віск, потім – у воду, знову у віск, і зновуу воду,доки на дротику не нашарується потрібної величини «крапелька». Коли для композиції дібрано достатньо деталей, Дана намотує їх на основу і збирає віночок. Завершує роботу кріпленням зав’язкок та стрічок.

Розповідає: спершу просто виготовляла прикраси. Згодом вирішила досліджувати подільські віночки як явище. Перший восковий віночок у народному стилі робила для власного весілля, яке через повномасштабне вторгнення росії відсвяткувати поки що не вдалося. Це мистецтво підкорило дівчину. Нині вона знана майстриня, її віночки охоче купують. Виручені кошти Дана віддає на потреби ЗСУ. І мріє, щоб не пластиковий кітч, а справжній український віночок, наповнений автентичним духом, став окрасою та оберегом кожної українки.

Ользі (Маковії) Троянбатьки змалечку прищепили любов до рідної мови й культури. Тому після переїзду до столиці дівчина сповна занурилася у вивчення традицій українського народу, доєдналась до фольклорного гуртка «Роксоланія» при кафедрі фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там знайшла однодумців, познайомилася з учасницею гурту «ДахаБраха» Оленою Цибульською, яка згодом стала однією з перших замовниць виробів Ольги, зокрема, її «валяних намист». Спочатку Ольга Троян виготовляла саме їх, але згодом зацікавилася віночками. Нині відтворює старовинні головні убори, ще й створює свої, авторські, поєднуючи різні матеріали, елементи й техніки. Її віночки наче оживають з автентичних зразків, зафіксованих на старих світлинах. Звісно, складно достеменно відтворити таку прикрасу зі звичайного фотозображення – оригінальність мистецького виробу часто проявляється в найдрібніших деталях.

2016 року в українському медіапросторі з’явився проєкт «Спадок» – цикл відеороликів, присвячених українській культурі та народним звичаям. У кожному з них показано характерний для певного регіону етнічний образ. Ольга Троян охоче долучилася до цього почину.

Згадує, як творився один з її віночків: «За старими фотокартками та експедиційними дослідженнями. Він складається з окремих частин та різноманітних матеріалів, застосувала різні техніки. Збирали вінок докупи всією творчою командою «Спадку» в гримерці під час зйомок, просто на голові у моделі. Потрібно було багато барвінку, але серед зими дістати його було важко. Я наче пришелепкувата ходила з лопатою київською Солом’янкою – шукала цей скарб. Цілий мішок барвінку прислала мама з Приазов’я».

На цій світлині – вбрання українки із проєкту «Спадок».

Про автентичний вінок Ольга охоче розповідає у соцмережах. Її тішить цікавість українців до культури й традицій, та водночас непокоїть засилля «неошароварщини», коли люди, далекі від культурології, етнографії, історії чи фольклористики, поширюють інформацію про речі, в яких самі не тямлять.

Ольга (Маковія) Троян

Олена Коногорова називає себе витинанкаркою. Виготовляє декоративні інтер’єрні вироби з паперу в традиційній українській техніці витинанки. В основі сюжетів сакральні зображення на кшталт «дерева життя», але композицію мисткиня створює інакшу, модерновішу. Надихається автентичними орнаментами на старій кераміці, рушниках…

До повномасштабної війни Олена творила витинанки для себе, як вона каже, аби відпочити і зняти стрес. Ще перед вторгненням росіян на нашу землю встигла реалізувати перші роботи. А далі зі своєю родиною була вимушена тимчасово покинути рідний дім. На новому місці задумалася, як може допомагати наближати нашу перемогу. Зізнається: «Я мама в декреті. У мене двоє маленьких дітей. Нас забезпечує чоловік. Певний відсоток від бюджету йшов на донати. Але й мені хотілося бути корисною. Вирішила створювати витинанки, а всі гроші передавати на потреби ЗСУ».

У своєму першому віночку Олена Коногорова «схрестила» колоски, і створила справді неповторний – графічний та геометричний – виріб. А водночас зберегла ажурність та ніжність. До образу Олена додала чорні стрічки й намисто. На думку майстрині, саме завдяки контрасту й лаконічності їй вдалося передати в образі свій характер. Поділилася здобутком у соціальних мережах. Людям сподобалося, замовлення на віночки з’являлися дедалі частіше. Спочатку відмовляла, але потім до неї звернулася дівчина, дуже просила створити віночок на її весілля. Як тут не підтримати?

Отаким тендітним та вишуканим витворився цей весільний вінок.

Своєю місією Олена Коногорова вважає зберігати та розвивати культурну спадщину рідного народу. «Прагну, щоб мої роботи були співзвучні із сучасною людиною. Окрім культурної й художньої цінності, мої вироби ще й екологічно вартісні. Віночки з паперу, а цей матеріал нетоксичний, підлягає переробці. Мені подобається ця алюзія на нашу крихкість, тендітність…»

Олена Коногорова у своєму паперовому віночку

* * *

У традиційному вінку вплетено вроду української душі, неосяжне багатство культури й нездоланний дух народу. Попри спроби знецінити, сфальшувати, знищити цю окрасу українського жіночого вбрання, вінок був і залишається невіддільною частиною строю. Українські майстрині розвивають традицію вінкоплетіння, їхні витвори сучасні, креативні, а водночас традиційні та автентичні. І тому – справжні!