Державна служба зайнятості рапортує: кількість безробітних в Україні за останній рік знизилася на дев’ять відсотків. Щоправда, під час пандемії коронавірусу, люди знову потяглися на «біржу праці». У багатьох ні роботи, ні засобів для прожитку. Але й серед працюючих чотири з половиною мільйони отримують мінімальну зарплату. І маєш роботу, і не розженешся! 

Безробіття набуває нових якісних рис. Сорок п’ять відсотків працездатних, зареєстрованих службою зайнятості, мають вищу освіту, а у великих містах, зокрема Києві, Харкові і Запоріжжі, показник перевищує вісімдесят відсотків. Виявляється, інженери, технологи, проєктувальники, архітектори нашій економіці не дуже й потрібні.

Статистика не знає, як саме із зростанням безробіття збільшується кількість безпритульних і необлаштованих людей. Але зрозуміло, що маємо пряму залежність. А коронавірус і тут дається взнаки. Їдальні, де підгодовували безхатченків, закрили на карантин, не працюють притулки і пункти обігріву, свою діяльність згорнули  волонтери, зазначають у громадській організації «Життя буремне».

Проєкт «Неізольовані. Допоможи вижити» провів компанію зі збору коштів для термінової допомоги безпритульним  «#а_я_залишаюсь_на_вулиці». Закупили і роздали продуктові набори, засоби індивідуального захисту, щоб допомогти безхатченкам деякий час  протриматися. Знайомимося із тими, хто несподівано для себе опинився у скруті.

Олександр Миколайович, 61 рік:

–  Працював на керівній посаді в Кіровоградській області, на кар’єрах. В підпорядкуванні налічувалася не одна тисяча робітників. Дружина працює в освіті. У дев’яностих роках зарплати ні на що не вистачало. Коли Союз розвалився, поїхав на заробітки, щоб дитину поставити на ноги. Пізніше повернувся в Україну, сумлінно виготовляв на фабриці дитячі іграшки, та за пів року отримав аж 1360 гривень. П’ять років як у Києві. Влаштувався двірником,  дали гуртожиток і три з половиною тисячі зарплати. Виживав і дружині допомагав, але якось знайшов додатковий підробіток, чим розгнівив начальство і позбувся всього…

Мерз на вулиці, мив під’їзди у Борисполі, прибирав прибудинкові території.  Недавно сидів на лавочці перед будинком, підійшло двоє хлопців… Отямився закривавленим, «заробив» розсічення. Гаразд, побили, але вкрали не лише мобільний, а й документи. Щоб їх відновити, треба їхати до себе в Кропивницький, чекаю, коли виплатять пенсію. А  поки що виживаю на вулиці як можу…

Ольга Семенівна, 82 роки:

–  Ти не думай, що я пропаща, збираю пляшки не від того, що була лінивою. У мене робочого стажу 58 років. Я киянка, сім’я великою була, жили бідно, тому працювати і ділитися з іншими навчилася  з молоком матері. Десять років працювала на книжковій фабриці, потім весь час на водоканалі. А що з того? Пенсію нарахували – навіть говорити не буду скільки. На комуналку вся йде, а пляшки збираю, щоб на хліб було.

Син працьовитим був, якось прийшов з роботи, а йому погано. «Швидка» не встигла. Інсульт його забрав прямо у мене на руках… Чотири роки живу з невісткою, сина вона любила, а до мене їй діла немає, хоч би раз поїсти запропонувала. Ось так ми, пенсіонери, і доживаємо віку, часто нікому не потрібні… Як сина згадую, то коле в грудях так, що передати неможливо. А ліки не купую. Нехай вже як буде…

–  Єдиний шанс досягти економічного зростання, а значить і змінити якість життя багатьох людей, полягає у реструктуризації неефективних виробництв, запровадженні сучасних технологій, які б забезпечили виробництво продукції, що конкуруватиме на світових ринках. Будуть робочі місця, пристойна зарплата і відразу поменшає на вулицях неприкаяних людей, – коментує експерт  з економіки Вадим Новіков.

Рецепт відомий і чимало країн пройшли успішне лікування. Але Україна, щоразу розпочинаючи реформи, не здатна їх завершити. Наша економіка подібна до морської. За припливами йдуть відпливи. На жаль, дуже затяжні. І результати спадів відчуваємо не лише на власних гаманцях, а й помічаємо на вулицях.