Незнайома тітонька лементувала: «Що ж воно робиться?! Йдемо  у Європу, а що нас там чекає? Та нічого гарного! Америка нам допомагає? Та всі вони хочуть смерті нашої! А от Владімір Владіміровіч…» Сказала з благоговінням, ще й очі закотила догори. Мовби самого государ-імператора згадала, якому готова бухнутися в ноги. На її переконання, цар Путін  робить можливе і неможливе для процвітання «великої Росії». І нам треба брататися з росіянами…

Що на таке відповідати? Тітонька все життя безвиїзно прожила в Україні. Звідки у неї такі думки? Невже, приклад Донбасу нічого її не навчив? Адже ж багато мешканців того краю у святій наївності теж кричали: «Путін! Рассія! Рєфєрєндум!» Бо думали не мізками, а шлунком: мріяли про російські зарплати і пенсії. І що мають? Війну, смерть, руїну, напівголодне життя. Путін і Росія не такі дурні, щоб вішати собі на шию новоспечених  «патріотів». Але у  тих знову  винна Україна. Бо не захистила їх від їхньої ж дурості, бо платить малі пенсії, бо не постачає задурно електроенергію і воду, бо не купує їхнє «самостійне» вугілля…

Оті «життєві принципи» жіночки сформували засоби масової інформації. І не конче російські пропагандистські телеканали, а й наші вітчизняні. За даними громадського об’єднання «Заткни пельку Кремлю», понад половину ефірного простору окупували телеканали, які або належать проросійським політикам, або контрольовані російськими грошима. Якщо група Фірташа-Льовочкіна представляє в Україні інтереси газових сусідів-олігархів, то чи треба довго гадати що і як казатиме телеканал «Інтер», який їм належить?  Тому на концерті до Дня української Незалежності тут співають про «родную страну» і ставлять в один ряд  нехай і талановитого, але відвертого українофоба Михайла Булгакова і геніального поета-патріота Василя Стуса, закатованого радянським режимом у «сонячній» Мордовії. Пропагандисти тонко й емоційно затовкують у нашу підсвідомість «родіну-мать» замість України-матері.

Ще вчора рідні ЗМІ, язиками Колєсніченка-Царьова, залюбки дискутували  про переваги  Таможно-«тайожного» союзу з Росією над асоціацією з Європою. Сьогодні вони під іншими прізвищами  агітують за «мир на Донбасі», хоча насправді йдеться про капітуляцію перед Кремлем. Проросійські медіа вміло вибудовують «редакційну політику». На чомусь акцентують увагу і переконують, а про щось говорять побіжно, змушують сумніватися. Ото така у них «збалансована» позиція!

Ота тітонька, очевидячки, черпала інформацію з таких ЗМІ. Але якби користувалася різними джерелами, то, напевне, мала б інше уявлення і про Україну, і про Росію, та й про  міфічні «побєди» сусідки і нашу дійсність. Але як простому глядачеві відсіяти зерна правди від пропагандистської полови? Та й чи має більшість із нас час, щоб переглянути різні передачі, прочитати не одну статтю, порівняти чужі думки і самим подумати? Ми звикли годуватися розжованим. Якось із цього приводу совісний киргизький письменник Чингіз Айтматов зауважив, що наш розум гірший за шлунок. Якщо ви з’їсте  якийсь непотріб, то вас знудить. А мозок споживає будь-яке лайно! І навіть звикає до пропагандистської каламуті, відвертаючись від цілющої правди.