У День журналіста наші медіа та соцмережі, зазвичай, люблять розпалювати дискусії про те, якими мають бути справжня журналістика і справжні журналісти. Згадують параметри журналістської етики, кодекс журналістської честі, наводять приклади, порівняння.

Зізнаймося чесно – за роки незалежності України, відколи у цю сферу чобітьми (чи в лакованих туфлях – яка різниця?!) вперлися олігархи, ті журналісти, хто пішли до них «на службу», нагадували лакеїв. Грамотних, симпатичних, багатих, але… гнучкохребетних. Такі поняття, як правда, об’єктивність, незаангажованість, безкомпромісність, затінили вигода і масна «джинса» (замовні матеріали).

Хтось скаже: така доля журналістики в часи олігархату… Очевидячки, бо яка країна – такі й журналісти. Але й зразки журналістики, яка не корилася системі, теж були. Щоправда, така публічна непокора (згадаймо Георгія Гонгадзе) часто закінчувалася трагічно й публічно, застерігаючи інших від подібних «вольностей». А проте маємо чимало журналістів, відданих своїй професії, які, попри загрози й погрози, стояли в стоять в обороні справедливості. Навіть працюючи в олігархічних медіа, хтось вів і веде цікаві проєкти (не обов’язково політичні), демонструючи журналістську майстерність і професіоналізм. Однак, правдою є й те, що від часу Помаранчевої революції, особливо в телеефірі, побільшало тих, кого інакше як медійні кілери, не назвеш. Їм, придворним псам на сторожі тієї чи іншої «політичної будки», судилося обгавкувати тих, кому до цієї «будки» зась. Але найбільшої шкоди репутації нашій професії заподіяли ті, хто пішов служити антиукраїнським силам. Штати телеканалу «Ньюз ван» були переповнені! Бажаючих працювати не бракувало і на «Інтері» чи «ЗІКу»… Де вони тепер? Як хом’яки, в норах пережовують старі запаси. Дехто ж, оговтавшись, через кілька місяців після вторгнення росіян безсоромно виліз у соцмережі зі своїми блогами, каналами… Вони, ті що доклалися до підтримки ідеології «русского міра» в Україні, тепер «овишиванилися» й намагаються бути «в тренді».

Війна все змінює. Змінює країну. Змінює людей, Змінює журналістику. Не буду заглиблюватися в проблематику телемарафону «Єдині новини» (він теж – обставина цієї війни). Але ті журналісти, які нині висвітлюють події з «гарячих точок» фронту, передають новини з прикордоння, працюють під вибухами ракет – представляють нову якість журналістики, яка заслуговує великої шани і вдячного слова.

Честь і слава нашим друзям-колегам з інших країн. Не забуваймо, що саме іноземні журналісти, акредитовані в Україні, вплинули і впливають на громадську думку своїх країн, а отже – на свою владу, формуючи ставлення до війни. Журналісти активно долучилися до того, що нині нас підтримують більшість провідних країн світу! Внесок медійників у нашу перемогу важко оцінити.

Жанна Безп’ятчук, кореспондентка «BBC News Україна», в одному з інтерв’ю так охарактеризувала висвітлення іноземними медіа подій в Україні: «Головна дилема при роботі з іноземною аудиторією — передати суть та складність подій якнайдоступніше, але водночас не скотитися в спрощення. Варто знайти унікальну людську історію, зрозумілу для мільйонів. Іноземці можуть уловити біль людей, чиї рідні загинули в Дніпрі, в знищеному російською ракетою будинку, чи чоловіка, який втратив дружину і маленьку доньку в Броварах. Для цього не обов’язково розбиратися в минулому України чи російській пропаганді…»

Ми живемо в темпоритмі колосальних змін, кожен прожитий нами день – сторінка історії, яку вивчатимуть нащадки. Трагічні і героїчне проходять під знаком оновлення. Оновлюється суспільство, оновлюється й журналістика. Підтвердженням цього є сильні студентські роботи студентів-журналістів Грінченкового, які я перечитую упродовж другого семестру в межах курсу «Авторські майстер-класи з журналістики». Нашу молодь не обтяжує пристосуванство, вона чиста й пломінка, мислить практично і патріотично. Саме така журналістика затребувана сьогодні та, сподіваюся, буде затребувана завтра. Адже здолати ворога на полі бою ще не означає перемогти остаточно. Переможемо, коли збудуємо омріяну десятками поколінь, власну демократичну державу, в якій схочеться жити, народжувати дітей і плекати в серці гордість, що ми українці.