Словацькі нотатки. «Долина Червоних маків»

Замість прологу

Черговий день напруженого велопоходу Карпатами добігав кінця. Час зупинятися на нічліг. На околиці містечка просимося на постій, аби перепочити перед наступним складним переходом у верхів’я Тересви.
– Ночуйте, хлопці, місця вистачить, – каже ґазда-дідуган і продовжує косити траву на обійсті, злегка припадаючи на праву ногу.

Косить – як голить: під саму землю вибриває травичку. Поки колеги поїхали до найближчого магазинчика скупитися на вечерю і до вечері, потроху спілкуюся з хазяїном.

– Дідо, а Ви якого року?

– Від двадцять третого, – потім трохи косить мовчки, і раптом додає:

– А з ногою, – це під Дуклею мене поранило.

– Воювали?

– Як руські прийшли у сорок четвертому, питаються: «Хто хоче вчитися?» Я зголосився, здав отару (вівчарював), і нас таких охочих до навчання повезли до Сваляви. А там замість науки, перевдягли у військову форму і погнали під Дуклю. Там сильні бої були. Мене майже одразу поранило. Так живим і залишився…

В пошуках автографа Олеся Гончара

Про бої у Словаччині часів Другої світової знав іще школярем, читаючи «Прапороносці» Олеся Гончара. Але того вечора у далекому закарпатському містечку Дубове вперше стрів людину, котра вижила у пекельному вогні жахливого протистояння на карпатському гірському перевалі. І коли починалася робота над проєктом документальної стрічки «Олесь Гончар. Записки з полону», читаючи фронтові щоденники письменника, пригадався вечір спекотного літнього дня, дідо з закарпатського містечка, його спогад «про Дуклю».

– Там, у Словаччині, на місці тих страшенних боїв є музей просто неба, ми там були студентами, бачили книгу відгуків із записом Олеся Гончара, – пригадав мій колега Валерій Ясиновський, коли повів йому, що разом з автором сценарію майбутнього фільму Сергієм Тримбачем збираємося поїхати до сусідньої країни, «Гончаревими місцями»…

Порада товариша стала визначальною, аби, окрім Пряшева, містечок Модри Камень і Гриньова, відвідати Дуклю, пошукати в музеї невідомий широкому загалу автограф знаменитого письменника, а в часи боїв за визволення Словаччини – старшини мінометної роти Олександра Гончара.

Музей

Кордон пройшли швидко, і ось наша невеличка команда кінорозвідників на автівці прямує словацьким прикордонням до Свидника – невеличкого містечка на Пряшівщині.  Це на його околицях 1944-го точилися запеклі бої. У місцині, котру відтоді кличуть «Долиною смерті».

Дукельский перевал, або Руські Ворота на етнічній території Лемківщини віддавна вважався найзручнішим гірським перевалом Низьких Бескидів. Оволодіння цим гірським проходом відкривало шлях радянським військам до тодішньої Чехословаччини.

Битву за Дуклю порівнюють з Верденом. Хоч і випало їй увійти в історію серед найзапекліших і кровопролитніших при кінці Другої світової, в Україні про неї знають мало. Командуючий 38-ю армією радянських військ генерал-полковник Кирило Москаленко у мемуарах згадував Карпати як важке випробування для бійців, навіть тяжче за форсування Дніпра.

– У Свиднику зустрінетеся з Йосипом Андрійовичем Родаком, колишнім директором місцевого військового музею, він уже на пенсії, але геть «в матеріалі», – радила, проводжаючи в напружену триденну кіноекспедицію наш добрий «штурман» Габріела Бровді, очільниця Словацької редакції телеканалу UA:Закарпаття.

Завдяки мобільним додаткам без проблем доїжджаємо до Свидника, знаходимо Військово-історичний музей. Сама будівля музею має «мілітарні» обриси – нагадує гігантську протитанкову міну.

Перше, що побачили за порогом музею, – величезну скульптуру вояка Чехословацької армії. А зібрання артефактів розповідає про військову історію краю 1914-1945 років, про розвиток Чехословацьких збройних сил та бої в Карпатах. Особливу увагу приділено Карпатсько-Дуклянській операції, партизанському рухові часів Другої світової, звільненню Східної Словаччини.

Сучасні мультимедійні засоби, кадри кінохроніки створюють специфічну атмосферу.

– Восени 44 року дуже тяжкі танкові бої проходили в долині, котру згодом нарекли «Долиною смерті», це в районі Нижньої Писаної, Капішової і ще кількох сіл, – веде нас експозицію Йосип Родак. – В цьому районі Карпат була сильна німецька оборона, і в атаці Червоній армії не вдалося просунутися далі, на Свидник. У боях брав участь і 1-й Чехословацький армійський корпус. Свидник звільнили аж за три місяці після боїв у «Долині смерті», 19 січня 1945 року.

Йосип Родак – місцевий мешканець, спілкується з нами українською з характерною закарпатською вимовою

– Йосипе Андрійовичу, за Вашими дослідженнями, скільки людей загинуло під час боїв у «Долині смерті»?

– Там дуже багато згинуло солдатів Красної армії. Деяких з них не змогли похоронити, так вони і залишились в терені. Я переглядав матеріали з нашого архіву, де є, скільки тих солдат після боїв звезли у Свидник на кладовище. Ми вели евіденцію всіх павших. Офіційно в «Долині смерті» погинуло майже 11 тисяч солдатів.

– Це чехословацьких і радянських, чи всіх і з німцями разом?

– Ні, тільки радянських. Це стверджено, і є підпис старости села – за день хто і скільки із селян зніс на кладовища загиблих. Імен тих солдатів ніде немає. Потім той список ми доповнювали.

Олесь Гончар, в романі «Прапороносці» написав про «Долину червоних маків» у Словаччині. На Ваш погляд, чи може це бути саме «Долина смерті»?

– Міг би конкретно говорити про це, якби читав цей твір. Але я не читав і тому не знаю.

– Що ви знаєте про Олеся Гончара?

– Коли ходив в одинадцятирічну середню школу у Свиднику, то на уроці української мови ми вчили українських письменників. Це було дуже давно, деталі не знаю, але вчили його твори, пізнавали, де він народився, що воював у Словаччині…

«Долина Смерті»

Попрощавшись з Йосипом Родаком, рушаємо на місце боїв. Їхали всього хвилин сім, а восени 44-го – взимку 1945-го, щоб здолати з боями цю невеличку відстань у п’ять кілометрів і визволити Свидник, знадобилося аж три місяці…

При в’їзді до меморіалу – монумент «Таран». В лобовій атаці зійшлися радянська тридцятьчетвірка та німецький Panzerkampfwagen IV. Наймасовіші середні танки своїх армій часів Другої світової.

Можна було тільки пошкодувати, що ми їхали лише у кінорозвідку, зібрати матеріал для сценарію, визначити локації. Погода була справді кінематографічною, «в тему» нашого проєкту.

Вкрите темними хмарами небо плакало, дрібні краплі-сльози потиху бриніли і поволі стікали по блискучій від дощу броні навічно застиглих у протиборстві панцерних машин. Так, це справді Údolie smrti…

Далі побачили інсталяцію просто неба – атаку танкової роти. Вісім танків Т-34 наче на хвильку зупинилися, щоб за мить знову ринутися вперед. Саме тут 25-27 жовтня 1944 р. був жорстокий танковий бій, справжня м’ясорубка.

Якщо абстрагуватися, відійти від усвідомлення, що перебуваєш на місці, рясно политому солдатською кров’ю, перед очима – звичайнісінький сільський пейзаж: під дрібним рясним дощем зеленіють сходи озимини, трохи далі – пасуться вгодовані корови. Ось така пастораль…

А потім побачили кадр – занадто символічний, щоб бути правдою. Глянувши на екрані на таку «картинку», кінокритики враз звинуватять документаліста у постановці кадру – танк, який впритул цілиться у череду вгодованих барнуль

Справді, скільки по всьому світові на місцях колишніх боїв знову роздолля мирних полів! З усіх меморіалів не зробиш. А все ж поля увіковічення трагедій мають бути.

І коли зніматимемо основний матеріал, варто-таки зробити один постановочний кадр. Чи й «без кіна» – створити масштабну мистецьку інсталяцію: на місці яскраво-зеленої озимини висіяти червоні маки. Щоб уся долина запалахкотіла цим квітом. Як бачив це фронтовик-письменник, старшина мінометної роти Олесь Гончар.

…Його автографа  у музеї ми так не знайшли. Йосип Родак сказав, що тих книжок відгуків радше за все «вже не є».

Ми прямували до Пряшева. На нас чекали нові зустрічі, знайомства, і… відкриття.

 (Далі буде)

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company