Того лютневого вечора до столичного Грінченкового університету з’їхалося чимало модерних авто з упізнаваними пасажирами. Було багато телекамер та фоторепортерів. У внутрішньому університетському дворику монтували пишні лаштунки телепрограми «Світське життя»: процесом керувала сама Катя Осадча…

Готувалося справді неабияке вшанування 90-літнього ювілею легендарного танцівника та хореографа Григорія Чапкіса, нині професора кафедри хореографії Інституту мистецтв Грінченкового університету.

Ще до початку врочистостей стало відомо, що Президент України того ж таки знаменного дня підписав указ про нагородження ювіляра орденом Ярослава Мудрого.

У фреш-інтерв’ю «Radio BG» Григорій Миколайович не приховував  хвилювання:

–  Для мене це було і неочікувано, і дуже приємно. Це спонукає до праці. Мушу відпрацювати високу нагороду України. Скільки мені стане сили, скільки потрібний буду молоді – стільки працюватиму і служитиму рідному університетові.

– В радянські часи була популярною пісня з рефреном «мої роки – моє багатство», у виконанні Вахтанга Кікабідзе. Ці чудові слова – ніби про Вас.

– Саме так я їх і сприймаю. Роки – то справді мій капітал. Це те, що лишилось у мене найціннішим. А ще – робота, робота, робота… Діти мої роз’їхались по світах, вони самодостатні, мені, зрештою, вже нічого й не потрібно, окрім того, щоб мій Грінченків університет був найкращим серед кращих, щоб мої студенти добре вчились і пішли далі, ніж я.

– Чи шкодуєте про щось із високості прожитого?

– Ні за чим не шкодую. Якби можна було стати  ще раз молодим – прожив би все спочатку. Хоча життя моє було важким, особливо дитинство, але я завжди займався улюбленою справою. А це ж і є справжнє щастя! Для мене танець – це життя, танець – це любов, танець – це здоров’я. Прожив так багато, бо рухаюсь. І не стомлююсь радити: рухайтесь, танцюйте! Не хочете танцювати – бігайте, стрибайте, плавайте, повзайте, але не сидіть і не скнійте! Рухайтесь до щастя! Я це якраз усе своє життя й робив.

– Ви увійшли в історію вітчизняної хореографії унікальним виконанням «повзунця». Як цей танець народився?

– «Повзунець» – справді моя гордість. І моя біда. Річ у тім, що я ніколи не був писаним красенем, кавалером, героєм у танці. Завжди був непоказним, дрібненьким. І для того, щоб на мене звернули увагу, мав щось таке «учубучити», мусив вигадувати якісь трюки. Особливо мені вдавались у танці так звані «низи». Звідти  і «повзунець». І як каже Герой України, професор Мирослав Вантух, краще за мене «повзунця» досі ніхто не станцював. Тому це моя гордість і це моє горе, бо я, ніби той футболіст, який забив один супергол і тільки й бесіди про той єдиний гол… А насправді, за моїми плечима ціле життя з не менш яскравими епізодами. Я 27 років танцював українські народні танці в ансамблі Павла Вірського. Уявляєте, скільки всього натанцював! Тому «повзунець» – так, але не тільки він.

*   *   *

В університетській концертній залі – велелюддя, аншлаг аншлагів. Феєрична дефіляда ювіляра і його численних знакомитих гостей непомітно перетнула традиційну часову межу звичного концерту.  Привітальники змінювали одне одного, лунали здравиці, линув спів, іскрили танці… Звісно, відкрив урочистості, на правах ґречного господаря, ректор Грінченкового університету доктор філософських наук, професор, академік Національної академії педагогічних наук України Віктор Огнев’юк.

– Я, – зізнався, –  як і ювіляр, хвилююся: не часто випадало вітати славетних людей з 90-літтям! Це ювілей не лише Григорія Чапкіса, це ювілей хореографії України. Григорій Миколайович зробив себе сам і став таким, яким його тепер знаємо. З малого босоногого хлопчика, якого війна закинула до Києва, виріс до визнаного майстра сцени. Я пишаюся тим, що наших студентів-хореографів учить Григорій Чапкіс, неперевершений виконавець «повзунця», цього козацького танцю. А як він виконував «гопак»! Ми будемо успішні, коли до наших вишів приходитимуть найкращі і вчитимуть молодь.

Віктор Огнев’юк подарував ювілярові ексклюзивну вишиванку, зауваживши: узор на ній має сакральний смисл, у ньому закодовано ще одну дату – 100-ліття Григорія Чапкіса, а отже його контракт з університетом має бути пролонговано щонайменше на 10 років… Щирі віншування ректор унівеситету завершив напівжартівливим побажанням:щоб ювіляр опанував українську мову так, як він опанував український танець. Григорій Чапкіс тут-таки відреагував:

– Я розмовляю українською вільно і розкуто, але… на базарі. А в присутності такого академічного знавця мови, як професор Огнев’юк, боюся виглядати недосконало…

*   *  *

Щойно повернувшись з гастрольного туру Європою, прийшов повіншувати Григорія Чапкіса народний артист України Володимир Гришко. Вітали щасливого «винуватця торжества» співачка Камалія, танцювальник Влад Яма, актор та телеведучий Юрій Горбунов…

Аби трохи приземлити святкові вітальні катрени, Григорій Чапкіс згадував своє життя. Народився 1930 року в Бессарабії, коли там панувала королівська Румунія. Дитинство минуло на околиці Кишинева. Багатодітна сім’я, мешкання з туалетом і кухнею у дворі… Зате мали неоціненне багатство –  власну криницю… До 10-ти років Григорій проходив-пробігав босоніж. Лише взимку – в личаках та онучах. Нормального взуття не мав. З 5-ти років ватагою хлопчаків давали на вулиці «концерти»: співали і танцювали. У картуз часом хтось кидав монету… Досі пам’ятає, як заробив уперше і приніс матері 2 леї…

– Восьмилітком, – розповідає Чапкіс, – я вже сидів біля кінотеатру.  Зі щіткою та банкою гуталіну:  чистив чоботи за «скільки хто дасть»… Потім торгував газетами… А 1940 року в Молдавію прийшла радянська влада. Я на плечах у батька зустрічав російські танки. Вони прийшли нас визволяти, правда, ми не знали від чого і від кого. Зрозуміли вже за місяць-другий, коли в магазинах не стало нічого, ніби вітром все видуло… А в 1941-му росіян змінили інші «визволителі», німецькі… Війна погнала з обжитих місць тисячі людей. А куди біжимо – не знаємо. Йдемо лісами, бо на дороги і шляхи падають бомби. За кілька місяців добралися до Казахстану… Сестра померла з голоду, брат загинув у перші дні війни… В Казахстані працювали в колгоспі, заробляли трудодні. Я пас табун коней… В 1943 році батько почув, що з Києва вигнали німців, і ми товарняком приїхали в столицю України. Перехворіли тифом… Батько повів мене в ремісниче училище, бо там годували, одягали та вчили якогось фаху. Але мене ніде не брали – дрібний, хворобливий. І тоді батько раптом сказав директору: а ви подивіться як він танцює! Я станцював «циганочку». Директор покликав замполіта училища, якому я ще раз ушкварив «циганочку», і той мене повів у їдальню… Відтоді і почалось моє артистичне життя…

*  *  *

Григорій Чапкіс перервав спогади, й, оточений юними танцівницями,..  знову видав оту знамениту «циганочку»… Зала шаленіла. А йому навіть не знадобилося відновлювати дихання. Спокійно повторював зі сцени, що все життя танцює і саме це є запорукою його щоденної радості, щастя і, напевно ж, довголіття.

А ще Григорій Чапкіс часто й охоче повертався спогадами до Павла Вірського.

– Ми були близькими друзями, мешкали в одному будинку, дружили сім’ями. Я знаю про Вірського все… Вірський – це визнання української школи танцю у вишуканому мистецькому світі. Він був найдобрішою людиною. Діставав нам ліки, дбав про зарплату, яка тоді була мізерною, «вибивав» нам квартири… Але тільки-но ми переступали поріг балетної зали, той самий Вірський перетворювався на деспота, мучив і себе, і нас каторжною працею. Але ми його за це боготворили! Ми об’їхали з ансамблем Вірського понад 70 країн світу. Нас приймали принци, президенти і королі. Було безліч курйозних, комічних і навіть трагічних випадків. На пам’яті – гастролі 1969 року в Іспанії. Власне, випадок за лаштунками.

Державний ансамбль танцюУкраїнської РСР (так ми тоді називалися) на чолі з Павлом Вірським гастролював іспанськими містами. Трупу супроводжували «люди в цивільному». Двоє представників КДБ блокували контакти з іноземцями, стежили за «моральним обличчям» артистів і запобігали можливій «зраді батьківщини». Цих двох згодом звільнили…

В антракті на сцену піднявся незнайомець: елегантний добродій з дружиною і маленькою донькою. Потиснув руку керівникові ансамблю та подякував за задоволення. Ми й припустити не могли, що перед нами – сам Отто Скорцені. У цього візитера було інше прізвище. Артисти з ним спілкувалися, і він розповідав, що захоплюється підводним полюванням…

У службовій записці КДБ УРСР йшлося, що Отто Скорцені на концерт запросив іспанський перекладач. Більше того, кадебісти вважали: українські артисти заздалегідь знали, що знаменитий німецький диверсант сяде в 10-му ряду, прийде до них за лаштунки…

Між Павлом Вірським та Скорцені, німецьким диверсантом, улюбленцем Гітлера, кавалером шести «Залізних хрестів», який у 1943 році звільнив з полону Беніто Муссоліні, звичайно ж, не було нічого спільного. Окрім хіба що любові до танцю. Проте одне рукостискання дало привід КДБ на п’ять років зробити славетний ансамбль невиїзним на гастролі за кордон. І серйозно отруїти Вірському життя.

Після цього туру наш керівник потрапив у немилість. Від нього відвернулись друзі, його ігнорувало начальство. Довелося писати нескінченні пояснювальні записки. 65-річний ювілей Павла Павловича ми відзначали у нього вдома вчотирьох: він, його дружина Валерія і я з дружиною. Вірський був у депресії, сидів за столом неголений, у піжамі, зі згаслим поглядом. Лише після того, як його поздоровив Щербицький, почали телефонувати з привітаннями…

Усе це сильно підірвало здоров’я Вірського. Він мав два інфаркти та шлункову кровотечу. Його не стало 5 липня 1975 року. За іронією долі, Скорцені помер наступного дня…

* * *

На ювілейний вечір Григорія Чапкіса нагодився Національний академічний заслужений ансамбль танцю України імені Павла Вірського під орудою художнього керівника, Героя України, народного артиста України  Мирослава Вантуха. І явив глядачам справжню феєрію народного танцю:  дивовижну жіночу хореографічну картину і запальний козацький танець, з інтерпретацією Чапкісового «повзунця».

– Спасибі Вам, що Ви в нас є! – звернувся до ювіляра Мирослав Вантух. – Доземний уклін, що віддаєте свій талант сотням молодих людей у цьому чудовому університеті!  Багато було у нас поколінь танцівників – і хороших, і дуже хороших, але Чапкіс один. Для нашого колективу честь вітати Вас! Я з вами заочно знайомий дуже давно: був зовсім молодим хлопцем, коли Ви приїздили на гастролі до Львова з великим Павлом Павловичем Вірським. Ви з тих людей, які запам’ятовуються своїм колоритом, своєю акторською майстерністю. Справді видатний і легендарний! Вам вдячні танцівники, хореографи, студенти. Правління Національної хореографічної спілки, яку я очолюю, ухвалило рішення нагородити Вас медаллю імені славного Павла Павловича Вірського.

А ансамбль, в якому Ви мали честь танцювати, а я маю честь керувати ним ось уже 40 років, побував у 85-ти країнах світу! У деяких –  по 20 і навіть 30 разів. Наші концерти дивилися Єлизавета ІІ, королева Данії, тричі Фідель Кастро, двічі Ден Сяопін з повним складом свого політбюро, Жак Ширак, Ніколає Чаушеску і багато-багато інших відомих людей. Усі континенти аплодують ансамблю Вірського! Ми цим неабияк пишаємось. І в цю світові славу колективу, безперечно, уплетено розкішну гілку таланту Григорія Чапкіса.