За 200 кілометрів від Києва, сім кілометрів від прудкої траси до села, де живуть мої родичі, я їду майже стільки, як ті 200 кілометрів зі столиці. На той відрізок у 7 кілометрів від траси до села, ніби «Юнкерси» в піке заходили… На тій дорозі, в тих ямках легкові авто колеса гублять, а вантажівки, особливо після дощу, «сідають» на вісь заднього мосту і крутять колесами повітря.

Але я все одно туди їду. Тиждень-другий минає – і їду. І не тільки тому, що мене там з нетерпінням чекають, а тому, що мені там дихається, ніби Максиму Горькому на Капрі.

Баба Векла ніколи не чекає, що я підійду до неї першим, завжди біжить мені назустріч. В її 80 років! Ми з нею обнімаємось і завжди цілуємося тричі. Це так вона колись давно постановила: «давай цьомкатися, як у кіні…» Що то був за фільм і хто там тричі цілувався – не знаю, я не перепитував, але ми тепер з нею вітаємось неодмінно, як у «кіні», ніби за протоколом.

З її дідом Іваном навпаки – не цілувалися ні разу у житті. Ми ж не депутати. Обнімаємось лише коли прощаємось, а так – тільки потиск рук.

Я дуже люблю цих двох старих. І ми ніякі не родичі по крові.

Ми колись давно випадково познайомились, і тепер вони мені ближчі, ніж дехто зі справжньої рідні, і я відчуваю, що щось таке і я для них. Я тепер за ними скучаю у галасливому місті. Мені тепер бракує цього сільського повітря, цієї сільської тиші, цієї сільської невпорядкованості і суму, який важко збагнути і пояснити одразу, але яким пронизано тут все довкола.

У моїй міській квартирі тепло. Але вигріваюсь я лише в хаті баби Векли. Коли весело горять та потріскують дрова в її печі чи грубці, а на шпаргаті стоїть чайник, і в ньому киплять гілочки смородини, і по всій хаті пахне весняним чи осіннім садом, – тоді мені так тепліє на душі, що хочеться любити увесь світ. Мені здається у такі хвилини, що з цієї простої селянської хати переді мною розпростертий увесь той білий світ! І я не знаю, чому то воно так?!

Я ночую у баби Векли і діда Івана кілька ночей. Здебільшого суботніх і недільних. Рубаю дрова, кошу траву, рву яблука і трушу шовковицю, згрібаю непоспіхом жовте листя, прочищаю білий сніг від хати до хвіртки…

І так – уже багато років.

За ці кілька днів моїх навідин встигаємо надихатися одним повітрям і наговоритися довгими вечорами, торкаючись «широкого кола злободенних питань». За тими пізніми розмовами я зазвичай знесилено засинаю і ніколи не пам’ятаю на чому саме бесіда урвалася.

А в ці дні – із не по травневому, «собачим» холодом – баба Векла раптом «учепилася» до Юлі… Не до Порошенка, Гройсмана або Яценюка, що характерно, а до Юлі… Баба Векла Юлю недолюблює. Я це давно відчув, хоч «граю Дьордія», що те не помічаю. Древня баба у добитому селі під лісом. Щоби вона розуміла природу і суть світської левиці, авантюрного політика?
А баба Векла, бач, ще років зо п’ять тому Юліну косу забракувала.

– Не туди в’яже!

Отако сказала «не туди в’яже» і нічого більше не пояснювала. І я довго, пам’ятаю, тоді думав, про що вона, власне: про волосся у політикині на голові чи про «директиви» Юлині?

І ось тепер, у ніч проти суботи, напрацювавшись цілий день з курми і козами, наслухавшись довгого спічу Юлії у стідії Савіка Шустера, баба Векла розродилась раптом вже своїм, власним, не скрізь оковирним, сільським спічем. Вона ніби брала приклад з Юлі: ні Савік Юлю не міг спинити, ні я – бабу Веклу. Вони обидві без угаву говорили і нічого й ні від кого не бажали чути навзаєм. Тільки Юля говорила в камеру, а баба Векла розмовляла з телевізором.

Діду Івану при тому було легше. Він за вечерею перехилив два наперсточки калганівки, тому не дуже зважав на бабині «казання», а згодом і взагалі заснув. А я слухав. Щось намагався вряди-годи і своє вставити, однак баба Векла в той момент розпалювалася ще більше і мені нічого не лишалося, як стуляти рота.

Як і сто разів доти – я не пам’ятаю, коли заснув. Але добре пам’ятаю головні слова і думку, якими «засіяла» баба Векла перед самою «прірвою», що відділяла мені явину від сонливого і німого безпам’ятства. Та думка була прозора як холодна й кришталева вода з криниці діда Івана, викопана півстоліття тому ним самим та вимощена з каменю. Баба Векла переконувала і мене, допоки я не заснув, і Юлю в телевізорі, що якби на місце Януковича в 2010 році всілася була вона, Юля, то без Майдану б таки теж не обійшлося…

* * *

Кілька років тому я привіз бабі Веклі із Західної України рецепт, а до нього ще й літрову пластикову пляшечку «гляку», аби вона робила бринзу. Баба Векла майстерно опанувала ту справу, і тепер ми їмо такий цінний твердий козячий сир, що хай «посунуться» усі сири запліснявілі із Бургундії. Той шматочок бринзи до кави з молоком і подавала мені наступного ранку баба Векла, і я, ще сонний, мав необережність її спитати:
– Мені приснилося чи ви порівнювали вчора Януковича і Юлю? Що за обидвох їх ми би не уникнули Майдану. Ви таке говорили, чи це був сон?
– Я не повторюю зранку, що казала за темна. Я вже стара, щоб усе пам’ятати…

Баба Векла була не в настрої.
У неї таке буває.

До цього давно звик дід Іван, і я теж до цього вже звик. А щодо того, власне, де сон, а де явина, так то є доволі умовна річ. Особливо в загубленому поміж диких лісів українському селі, до якого скоріше нема дороги, аніж вона є.