Життя за кордоном все більше цікавить українців. Студентська молодь – не виняток. Так хочеться побачити і порівняти, зануритися в невідані культурні пласти, відчути – не з чужих розповідей, а власним серцем –  інший ритм життя, а то й просто помандрувати світами. Для молоді нині багато можливостей: навчальні програми за обміном студентів, життя в сім’ях, тимчасова праця…
Я попросила розповісти про подорож до США Юлію. Їй 25 років, вона історик за освітою і ще у 18 ризикнула податися за Океан…

– Юлю, як усе почалося?

– Це було на першому курсі інституту. Мій хлопець розшукав в інтернеті програму «Work&Travel USA». Дуже відома студентська програма надає тимчасову роботу закордоном. «Юлю, погнали?». Я погодилася. Нам пропонували працювати… рятівниками у басейні. Після довгої підготовки, близько чотирьох місяців, вилетіли з Києва до Вашингтона. Нам допомагала компанія, яка  нас супроводжувала, але все одно дуже боялася: для мене це – перша мандрівка у чужину.

– Що найперше і найбільше вразило?

– Тотальна чистота. Все буквально вилизане, приємно пахне. Усміхнені люди. Це дуже резонувало з тим, що, наприклад, залишила в Борисполі. Те, що побачила, радикально відрізнялося від нашої. Найперше – їхня модель поведінки, відкритість. Дехто з наших розцінює це відкритість як фальш. Але мені так не здається.

Перший час, коли ще не працювали, мали змогу безтурботно гуляти містом. Ходили чистими вулицями, милувалися будівлями, вітринами магазинів, людьми, захопленими ранковою пробіжкою чи вигулюванням песиків… У людей там зовсім інший вираз обличчя. Нема тієї печаті приреченості, як на більшості тутешніх лиць.

– Довго відчувала себе чужою?

– Щойно зійшли з трапа літака – хвилювання вгамувалося. Усе було настільки спокійно, виважено, продумано, що страхи минулися.  Якось одразу відчула себе «своєю».

– А правда, що там багато гладких людей?

– Так, доволі багато огрядних жінок і чоловіків, але, знаєш, це не разить око… Річ у тім, що в них зовсім інше розуміння краси. І якщо ти опасистий, то там до цього ставляться як до твого досвіду або свідомого вибору, власне, як до частини тебе. Вулицями ти можеш зустріти суперпривабливого юнака, а поряд з ним крокуватиме блондинка у ду-у-же коротких шортах та з целюлітними ногами. Але для нього це абсолютно неважливо! Більше того, явно видно, що він її кохає. Такий у них відкритий розум, вони готові приймати справжню красу, не нав’язану медіа чи суспільством. Переважна більшість не мислить чужими, надуманими стандартами. А у нас –  навпаки: наші жінки намагаються загнати себе у певні  рамки, переважно нав’язані. А в Америці люди насолоджуються життям. Таким, яке воно є. І це круто.

– Як вважаєш, ми можемо стати справжнішими?

– Думаю, ми поки не готові брати відповідальність за своє життя. Наші люди дуже довго прагли свободи. У 1991 році ми її отримали, але як нею користатися, ніхто не розумів. Мойсей сорок років блукав з людьми пустелею. Чому так довго? Щоб усе те рабське, що в них усоталося, зникло. Ми поки що теж  блукаємо.

– Ти повернулася додому. Чого тобі тепер особливо не вистачає?  Чогось такого, чого у США вдосталь.

– Найбільше мені особисто бракує концепту «усе для людей». І поваги до мого особистого простору.

– Тебе змінила ця поїздка?

– Звісно, я стала дорослішою і самостійнішою. Тепер інакше оцінюю якість життя. Багато дає знання англійської. Ніби виростаєш у власних очах, вважаєш себе крутою, бо ти упоралася. Тепер можу порівнювати. І приблизно розумію, якого життя хотіла б для себе.

– Чи маєш бажання допомогти Україні змінитися, завдяки отриманому в США досвіду?

– Бажання є, але я одна нічого не зміню. Очевидно, має їхати туди на тимчасову працю все більше і більше нас. Щоб зорієнтуватися, придивитися, запозичити, змінитися і привезти додому заряд творчої енергії та бажання жити по-людськи. Головне, щоб люди прагнути змінитися, щоб змінилось, власне, саме ставлення наших людей до життя.