Стадіон «Динамо» імені Валерія Лобановського чарує не лише красою та історичним розташуванням, а й духом славетної команди, яка на зламі століть тримала в напрузі всю футбольну Європу.

Осінньої днини з прохолодним вітром та мінливим небом завітали на стадіон, до заступника директора Анатолія Колоші. Там нас уже чекав легендарний український спортивний журналіст і телерадіокоментатор Сергій Савелій.

Музей футбольного клубу, де зібрано кубки та нагороди майже всіх епох «Динамо», прикрашають світлини гравців багатьох поколінь. Тут переплітаються знаменна «динамівська» історія. Йдемо в коментаторську кімнату. Сергій Савелій з посмішкою пригадує часи, коли вів на цьому стадіоні свої прямі репортажі з матчів.

– Це вже потім, звідси, з тепла, – киває на вхідні двері до «коментаторської», – А раніше коментували просто з відкритої трибуни. Було, що вів репортаж у дванацятиградусний мороз.

– Сергію, Степановичу, – запитую, – а з яких українських стадіонів найкомфортніше вести репортажі?

– Однозначно з національного спорткомплексу «Олімпійський», але маємо непогані коментаторські кабіни і на стадіонах Запоріжжя, Дніпра, Одеси.

А тим часом прямуємо до найсокровеннішого, де «пахне потом і кров’ю» футболістів, – до їхніх роздягалень.  Ці зали на стадіоні «Динамо» затишні й скромні, як кажуть, «без помпи», зате все необхідне під рукою.

Йдемо доріжкою чемпіонів: від роздягалень до виходу на футбольне поле. От де воістину: «Відчуй себе футболістом».

Ступаємо на зелений газон поля: коротко стрижена травиця дрижить на вітрі. Як і ми після теплого приміщення. Мимоволі бажання зробити коло біговою доріжкою, щоб зігрітися. Тиша така разюча, що чути, як під взуттям порипує мурава.

– Чарівна тиша – Іван, мій колега, мовби читає мої думки . І я охоче киваю на знак згоди.

Повертаємося назад, до роздягальні, на імпровізовану прес-конференцію.

Для Анатолія Колоші цей стадіон давно став рідним. Він – агроном, фаховий спеціаліст із догляду за футбольними газонами. Каже, що саме цей стадіон має свій, надзвичайно сприятливий мікроклімат:  розташований у затишній природній, наповненій сонцем «чаші» та ще й неподалік Дніпра, з його доброю енергетикою.

У час Революції Гідності тут творилася історія новітньої України. І стадіон був епіцентром героїки, драми, трагедії. Навіть трагіфарсу: тут спершу, за розпорядженням тодішнього усеможного керівника Адміністрації, переховували і тренували «тітушок», але потім стараннями власників клубу та його адміністрації стадіон став прихистком для студентів-майданіців. На вході до стадіону, там, де знаменита «динамівська» колонада, пролилася кров героїв Небесної Сотні.

…Сергій Савелій згадує одного з творців знаменитої «динамівської» футбольної школи, легендарного українського футболіста та тренера Валерія Лобановського.

– Деякі мої колеги, відверто кажучи, його побоювалися. Це була людина-велет. Навіть зовні. Терпіти не міг недолугих запитань і часто обривав непрофесійну розмову. Його спокійний докір «ви не до кінця розумієте сучасний футбол» відчули на собі чимало журналістів, навіть тих, що вважали себе «профі». Тому для телевізійних коментаторів оте кількахвилинне  післяматчеве «флеш-інтерв’ю» з Лобановським, обмежене лише його оцінкою гри, – часто було справжнім порятунком.

В Анатолія Колоші свої спогади про легендарного головного тренера:

– Пригадую один із матчів на цьому стадіоні. Під час перерви я постійно був тут, біля роздягалень. Тоді  «Динамо» програвало 0:1. Я став біля привідчинених дверей. Заглянув.  Футболісти сидять і – мертва тиша… Валерій Васильович мовчки походжає залом, наче міряє його кроками. Раптом став, глянув на годинник і каже: «К началу второго тайма осталось две минуты. Вышли, собрались и отыгрались!». У другому таймі команду ніби підмінили, завели, наче годинника. «Динамівці» тоді виграли з рахунком 3:1! Це – Лобановський: він був дуже добрим психологом…

Цей терпкий запах волі і перемоги, цей смарагдовий газон, що наливає ноги силою, цей дужий вітер, який насіває дзвінку тишу порожніх трибун… «Динамівський» вітер.

Друзі, гайда на футбол!