Стихією Григорія Верьовки був хоровий спів. Ще учнем Чернігівської семінарії він спочатку співав у хорі під орудою Павло Тичина, а згодом і сам заступив Павла Григоровича.

Після революції Тичина  і Верьовка керували різними аматорськими капелами. «Ще тіснішою стала наша дружба з Григорієм Гурійовичем, – напише свого часу Павло Григорович, – у році 1921, коли ми, почувши сумну звістку про трагічну смерть улюбленого нашого композитора Миколи Дмитровича Леонтовича, об’єднали свої два хори в Новобудівельному районі Києва в один і дали йому назву «Капели-студії імені М.Д.Леонтовича».

На довгі роки з’єднала пісня два великі полум’яні серця, дві щедрі на красу душі. Мабуть, немає в Україні куточка, де б свого часу не співали або хоча б не чули пісень, створених у цій прекрасній співдружності. «Там на горі за Дніпром», «Нехай собі та й шумлять дуби», «Осінь», «Десь на дні мого серця» та багато-багато інших. Ще гриміла війна, а у щойно визволеному від гітлерівців Харкові Григорій Верьовка організував Український народний хор. І вже через рік, у вересні 1944-го, у присутності сотень киян відбувся перший концерт нового колективу. Григорій Верьовка створив хор із самобутнім мистецьким обличчям, із манерою виконання, властивою тільки йому. Згадаймо інтерпретації ліричних пісень «Йшли корови із діброви», «Ой не пугай, пугаченьку», «Понад садом, садом», «Тихо над річкою», або запальних жартівливих «Пожену я сиві воли до води», «Дівчино моя, переяславко». Скільки в них почуття, неповторної краси, скільки глибинної народної мудрості та невмирущого українського гумору!..

Новостворений колектив допомагав композиторові вивчати фольклор. Переосмислюючи народні твори, записані від хористів – вихідців із різних куточків України, він розширював репертуар. Не маючи професіоналів у перші роки існування хору, Григорій Гурійович усе ж зумів поставити хор за взірець. Від цього сяйва спалахнуло ціле сузір’я численних професійних та аматорських народних співочих колективів. А тим часом як професор Київської консерваторії добирав і виховував молоді диригентські кадри, які згодом очолили Черкаський і Поліський народні хори, Буковинський, Гуцульський та Закарпатський ансамблі пісні й танцю.

Колоритна постать Григорія Верьовки і в моїй біографії посідає чи не найчільніше місце. Ще у повоєнному 1946 році моя мати – тоді двадцятивосьмирічна вродлива жінка з вокальними даними і хистом до співу – працювала в Комітеті у справах мистецтв, а за сумісництвом – у Республіканському будинку народної творчості. Саме туди у різних справах заходило багато видатних особистостей української культури. Зокрема, і Григорій Верьовка, який запрошував маму у свій колектив. Ці запросини стали лише приємним епізодом у нелегкому вдовиному житті моєї матері. Зате через одинадцять літ на запрошення Григорія Гурійовича я став солістом-танцівником Українського народного хору, який тепер носить його ім’я, і попрацював там п’ятнадцять років. З них понад сім років мав щастя спілкуватися з Верьовкою. Співрозмовником він був чудовим, умів створювати атмосферу невимушеності й товариської приязні, заохочував до творчості, віднаходив у кожного виконавця лише йому властиві мистецькі риси.

Довгий час Григорій Гурійович був безпартійним. Лише у п’ятдесятих роках, волею обставин, його за рекомендаціями хористів прийняли до лав КПРС. А він був людиною глибоко віруючою, хоча й приховував це як міг. Сам бачив, як перед виходом на сцену він часто потайки хрестився. Мав старий портфель, латаний-перелатаний, яким надзвичайно дорожив – беріг як зіницю ока. На гастролях в Югославії забув його у бєлградському готелі, і кур’єр спеціально літав із Загреба в югославську столицю, щоб повернути власникові його втрату. Щасливішого обличчя, аніж у Григорія Гурійовича у момент передачі йому його реліквії, я не бачив.

П’ятнадцятого жовтня 1959 року пізно ввечері Народний хор на чолі з Григорієм Верьовкою кількома автобусами прибув до Мюнхена, де нас зустрічали офіційні особи, журналісти та численна українська діаспора. Це був перший творчий колектив з радянської України, який вступив на землю ФРН. Ми ще не знали, що вранці того ж дня в Мюнхені біля дверей свого помешкання підступно вбили провідника національного руху, мученика за волю України Степана Бандеру. Тепер, з відстані років, зміцнююся в думці, що це жахливе вбивство не випадково «зрежисували» у Москві саме на день приїзду найпопулярнішого українського колективу. Надто все очевидне. Під страхом смерті нам заборонили навіть наближуватися до каплиці, в якій стояла домовина героя. Та й хто б з артистів пішов на такий ризик? Утім авторові цих рядків усе ж вдалося, хай звіддаля, з вікна автомобіля, спостерігати за поховальною процесією, про що я лише нині наважуюся писати. Згадую це для того, аби відтворити атмосферу, в якій відбувалися концерти нашого колективу під керівництвом Григорія Верьовки. Сотні українських патріотів із різних країн світу приїхали тоді до Мюнхена провести у вічність свого провідника. Більшість із них побували на наших концертах. Я свідок, як хвилювався Григорій Гурійович, як курив, що було не властиво для нього, нервово походжав за лаштунками «Штадтхалле», де ми виступали. Зал стоячи слухав «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Чуєш, брате мій», нескінченними оваціями вітала нас багатотисячна публіка. Концерт тривав понад три години, а люди просили ще і ще.

Вранці після першого концерту, ми їхали містом у машині, яку на час гастролей спеціально закріпили за Верьовкою та Елеонорою Павлівною Скрипчинською – його помічником та вірним другом. І Григорій Гурійович бідкався, що йому подзвонили з радянського посольства і «порадили» дещо «підрихтувати» програму, вилучивши з неї, зокрема, і «Чуєш, брате мій». Дуже боляче це переживав і мовби питав у мене поради. А чим я міг йому зарадити, тоді ще зовсім юний танцівник? Зрештою, програму мусили змінити, твори, «небажані» для посольських «музикознавців у цивільному», вилучили з гастрольної програми. Тоді всі в колективі вважали, що то було примхою Верьовки.

У цій поїздці я переконався яким добрим і щедрим було подружжя Верьовок. Час о часу супроводжував Григорія Гурійовича та Елеонору Павлівну, щоб допомогти їм придбати подарунки та сувеніри для численних родичів і приятелів в Україні.

Якось в одній із закордонних гастрольних подорожей я придбав довгограючу платівку Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка (США) під керівництвом Григорія Китастого. Упродовж багатьох років ця платівка була і є найдорожчим моїм скарбом. Свого часу я дуже секретно ділився ним: давав прослуховувати і переписувати. Знаю, що й Максим Тадейович Рильський слухав ці пісні, бо я давав платівку переписувати твори спеціально для нього. Слухав і Павло Григорович Тичина:  я позичав платівку Григорію Гурійовичу, а той безумовно ділився зі своїм найкращим другом.

 – Ох і здорово співають хлопці! – ділився зі мною враженням про почуте з платівки Григорій Гурійович. Було це в його квартирі. Тоді ж, повертаючи платівку, він стишеним голосом застеріг мене: –  Нікому не давай, бо може бути біда. Хтось донесе – й капець!

Спів капели Китастого, зокрема твір «Слово Тараса», я свого часу переписав Іванові Макаровичу Гончару, і ці шедеври слухали у його благословенній господі-музеєві багато українців.

Григорія Верьовку любили люди, його пізнавали на вулиці, в нього просили поради й допомоги, його вітали, йому дякували. Концерти Українського хору під його керівництвом перетворювалися на справжнє свято. Високе начальство терпіло Верьовку, бо ж авторитет він мав незаперечний, хоча про себе частенько обзивало його «впертим хохлом». Нагородами та званнями його не обтяжували.

Ще за його життя колектив отримав у народі коротку і красномовну назву «Хор Верьовки». Коли він диригував, у ньому співало серце, очі, руки, він був ніби самою піснею, натхнення його передавалося хористам, музикантам, і всі вони, як одне полум’яне серце, творили мистецтво, що наповнювало мільйоноликі душі дивовижною енергетикою краси.

Пригадую, після концерту в Брюсселі, коли  збуджена публіка довго не хотіла залишати зал, викликаючи артистів «на біс», а сцена була всіяна квітами, Григорій Гурійович зворушено промовив до колективу: «Всі ці овації, всі ці квіти належать нашому народові, а нам судилося велике щастя демонструвати його мистецтво по світах, збираючи плоди слави та визнання».

Зарубіжні рецензенти нарікали на «бідність слів», щоб передати всі ті враження, які справило на них мистецтво хору Верьовки. «Такої бурі оплесків наш «Штадтхалле» ще ніколи не переживав. Те, що можна було почути й побачити того вечора, – єдине й неповторне», – відзначала після того пам’ятного  виступу у ФРН газета «Бадіше цайтунг». А люксембурзька «Цайтунг» писала: «Неможливо передати словами видатного вокального й танцювального мистецтва цього всесвітньо відомого колективу. То ніжні й жартівливі, то як хвилі бурхливого моря, народні пісні… незважаючи на чужу мову, ніби за помахом чарівної палички, переносили слухачів у глибінь духовного життя і природи великого народу…»

Вже тяжко хворий композитор не випускав із рук пера, писав нові твори, давав настанови артистам, піклувався про майбутнє мистецької квітки своєї.

З плином років усе те, що колись здавалося само собою зрозумілим, тепер набуває особливої значущості та романтичного флеру. Влітку 1962 року, простуючи столичним парком Шевченка, неподалік знаменитого павільйону фотоательє (тепер на його місці обжилася чергова «забігайлівка»), я побачив Григорія Гурійовича Верьовку та Павла Григоровича Тичину. Друзі про щось розмовляли. Оминути їх, не порушувати цю дружню бесіду, уже не було змоги, тож я привітався. Григорій Гурійович зупинив мене, аби познайомити зі своїм побратимом. «Це наш артист Санько Доріченко», –  мовив він до Тичини. А той, простягаючи мені руку: «У тенорах стоїте чи в баритонах?» – «Та ні, – усміхається Верьовка, – він наш славний танцюрист, такі закаблуки виробляє, що ого-го!»

Отримавши від свого керівника таку високу оцінку, я на деякий час залишився у їхньому товаристві, примостившись на краєчку лави. Тоді почув від Павла Григоровича розповідь про сина славетного французького балетмейстера Маріуса Петіпа, актора Віктора Петіпа, котрий після революції грав на сценах харківських театрів, був шанувальником і пропагандистом української мови. І про знакомитого Касяна Голейзовського: це він ставив у Харкові свої новаторські балети, а до того ж був неабияким художником і поетом, і, звичайно ж, мав українське коріння. І про батька всесвітньо відомого танцівника Вацлава Ніжинського Томаша-Хому, який був постановником танців в українському театрі Миколи Садовського.

… Десь при кінці п’ятдесятих на концерті хору для делегації Краківського воєводства у першому ряду серед польських друзів сидів Максим Тадейович Рильський. Моєму хвилюванню не було меж, я викладав усі свої молоді сили та артистичний хист, аби привернути увагу свого кумира. І коли в перерві Рильський завітав за лаштунки, подякувати за виступ, я вже був поруч Григорія Гурійовича Верьовки, який, між іншим, представив мене поетові: «Ось наш Сашко теж пише вірші, ми навіть і пісню на його слова виконуємо». На що Максим Рильський у тон йому: «А такому козакові не гріх і вірші писати».

І тепер, і в грядущому – розноситиме по світах наше життєдайне мистецтво, нашу сонцекрилу пісню Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки. І в цьому – особлива і непроминуща заслуга його духовного покровителя, його фундатора та багаторічного керівника, «пісенного Григорія-Побідоносця», який усе своє свідоме життя віддав служінню рідному народу.