Після цього фільму  – жага викурити правдиву самокрутку. Затягнутися міцнючим самосадним димом до легеневого денця, до огняного сичання на губах, до спазму, до чамріння. До нестерпущого бажання сотрясти одчайним криком сонний-ситий-мажорний комфорт столиці, та так, щоб ураз вигарчати з куривом усю стуму. 

Це кіно, яке обпалює нутрощі. Відчуваєш себе деревом у дворищі, де горить хата. Тільки й спасу – вутла тінь за стовбуром.

«Війна химер» – як на мене, не про війну і навіть не про химери. Хоча і самої війни, і її химерій там під зав’язку. Але є у цьому фільмі щось складніше, ніж плетиво сюжету та відеоряд знакових і «прохідних» деталей. Для мене це кінохроніка про те, як збурюється і здіймається страшний суспільний розлом. І як у цьому соціотектонічному катаклізмі народжується українське «зайве покоління».

«Гляньте-но, як ми розважаємося! Бо коли ж веселитися, як не в молодості: живеш лише раз, та ще й в Англії; і те й інше – не марниця, від будь-якої з цих напастей можна миттю посивіти; тому що, хай буде вам відомо, нема на світі іншої країни, де було б так багато старих дурнів і так мало молодих». Це вислів Горація Уолпола, який взяв епіграфом до свого знаменитого роману «Смерть героя» Річард Олдінгтон. Щоб актуалізувати цю уолполівську іронію, варто замінити лише одне слово: чужу географічну назву – на рідну.

Ота тектонічна прірва – між засиллям старих безпородних дурнів, патологічно жадібних до грошви-влади, і нечисленним легіоном недостріляних молодих неофітів. Оборонців, які все менше розуміють облудний мир за їхніми спинами. І часто вимушено повертаються на лінію вогню, де теж мало зрозумілого, зате все набагато ясніше.
Туди, де вчорашній день силкується вбити завтрашній.