Війна і любов, життя і смерть – вічні теми, поєднані у мистецтві, літературі ще з прадавніх часів.
Тріумфальний 1945 рік. Мільйони фронтовиків повертаються додому. Вони вистояли, вижили, перемогли. Повертається до мирного життя, сідає на студентську лаву і вчорашній старшина мінометної роти старший сержант Сашко Гончар. Під враженнями від пережитого пише новелу «Модри Камень». Про війну і любов, кохання між українським хлопцем-вояком і словацькою дівчиною Терезою. Побачивши світ повоєнного 1946 року, ця літературна перлина принесла її молодому автору гіркоту тяжких випробувань. Гончара називають «буржуазним націоналістом», який «пропагує зраду Батьківщини». Бо які ж, мовляв, близькі стосунки могли бути у радянського воїна-розвідника з іноземкою!

Повсюдно в Україні організують збори, на яких клеймують ганьбою літератора-зухвальця.

«Я виходжу в світ з тавром на лобі. …Я паралізований. …Хотів би одного, щоб література відчепилась від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся», – записав тоді у щоденнику Гончар.

Це худеньке дівоче плече – рятівна підтримка і любов майбутньої дружини Валентини.

– Олесь Терентійович був на межі самогубства – пройшов фронти, пережив окопи, смертельні бої, залишився живим, а тут,.. – пригадувала Валентина Данилівна під час нашої розмови.

– У фронтових щоденниках Олеся Гончара згадуються його почуття до словачки. Було таке? – запитав тоді Валентину Данилівну

– Було таке. Це в Словаччині, Юлечка її звали. Він по-справжньому закохався в цю дівчину, словачку, і коли ми їздили у 1980 році, заїжджали у те містечко Гріньова. Я знала цю історію, але цю тему не порушували. Я розуміла ситуацію: солдат, який пережив усю війну, залишився живий, і в нього природно з’явилося почуття кохання до такої красивої жінки…

Юлія

Ми у пряшівському домі професора Михайла Романа, спілкуємося з господарем.

– Пане Михайле, можна сказати, що в Олеся Гончара був якийсь особливий сентимент до словаків і Словаччини і якщо так, то як би Ви це пояснили? Це тому, що він визволяв цей край, що в нього був роман із дівчиною Юлечкою. Ви про це чули? – запитує автор сценарію майбутнього фільму «Олесь Гончар. Записки з полону» Сергій Тримбач.

– Я з ним розмовляв на цю тему, – повів пан професор. – Це обґрунтоване і має основу не лише те, як кажете, що був сентимент до Словаччини, до словацьких людей. Тим більше, що він згадує, що він пережив, коли форсував річки Грон, Нітра і вийшов живий.

«Грустные думы, черные думы. Вот снова весна, солнце, поля и горы утопают в буйной зелени. Почти первозданная красота ее заставляет задуматься и о жизни, и о будущем. Что меня ждет? Снаряд или разрывная пуля, или смерть мгновенная, или медленная и мучительная на санитарной повозке? Или калецтво? Или мирная жизнь?», – читаємо занотоване тоді у щоденнику Олесем Гончарем.

– …Людина, яка була три роки на фронті і бажала, тужила, щоб якесь жіноче слово почути, не кажучи вже про жіноче тіло. Це нормально для людини, і я це розумію.

«За всю войну она, пожалуй, первая женщина, к которой у меня возникло не поверхностное, а глубокое, настоящее чувство. Когда она плакала, мне тоже хотелось плакать. Договорились: если кончится война, и я буду жив, а к ней не вернется муж, я заеду к ней и мы поженимся.

Ох-х, как много этих «если»! Хорошая, добрая Юлия!»

– …Його дуже добре сприймали словацькі люди. І взагалі армію. Він визволяв наш край, і тому його перша новела, значна частина творів побудована на усьому тому, що Гончар пережив, відчув, визволяючи і Угорщину, і Західну Словаччину. Новела «Модри Камень» – це перший твір в українській радянській літературі, який можна зарахувати до українського постмодернізму. Такої думки не лише я, а й сучасні українські дослідники, між них і професор Михайло Наєнко. Я з ним повністю погоджуюсь.

В мене з Олесем були розмови стосовно новели «Модри Камень». Я прямо запитав Гончара: «Звідки пішла назва твору і збірки тих новел?», бо є і містечко Модра при Братиславі, і є місто Модри Камень, яке знаходиться на границі між Угорщиною і Словаччиною. Та Тереза, яка там описана, це словачка, це перша жінка словацька (слов’янська), яку він стрів. Бо до того він визволяв Румунію, Угорщину, а це були не слов’яни – іншого складу душа тих людей. Він відчув теж те тепло і з такою любов’ю він зобразив ту дівчину, і саме тому оповідання «Модри Камень» у 40-х роках у Словаччині було сімнадцять разів надруковане. Тому і Гончар був відносно дорогий для словацької публіки і через ту новелу він здобув велику повагу, коли вийшов роман «Прапороносці».

«Чего хочется? Жить в Гринаве, написать великую страстную, но беспристрастную повесть о погибших людях, о заблуждениях и страданиях миллионов. И уйти, уснуть навеки, уйти в царство покоя и справедливости…

…еду сейчас в Австрию – больше, наверно, сюда не вернусь. Прощай, словянская земля, где я был так обласкан. Не увижу, наверно, больше ни Юлию, ни ее зеленую веселую Гринаву».

* * *

Подякувавши за щиру розповідь, тепло прощаємося з Михайлом Романом. Шлях нашої невеличкої експедиції кінорозвідників – на Гріньову: там сподівамося знайти сліди перебування Олеся Гончара, а якщо пощастить, дізнатися, що сталося з Юлією.

Гріньова,.. Ґрінава

З Гончаревого щоденника:

«Словакия, Словакия! Зеленая Гринава, легкие воздушные пейзажи, и солнечные волны, и высочайшее небо, и чувство простора, и красоты земной! Не забыть вас, не забыть. Среди угрюмых черных колеров войны – тот край, те дни и та женщина – единственная светлая поляна, как солнечный привал среди черных туч, сквозь который спускаются тугие лучи солнца».

Години півтори їдемо крутими серпантинами. З жахом уявляю, як взимку 45-го цими стрімчаками з боями дерлися радянські солдати. За черговим поворотом серед гірського масиву Поляна (чи не про цю «светлую поляну» писав у щоденниках старший сержант Гончар) очам відкривається затишна улоговина, а в ній містечко. Це Гріньова.

– Місто наше невеличке: 126 квадратних кілометрів і 7400 чоловік населення, – розповідає голова міської управи Гріньови Маріан Дюріца. З паном Маріаном їдемо у гори, де на початку 1945-го понад два тижні тримався фронт, точилися запеклі бої.

– Про ті часи можу сказати лише те, про що прочитав у літературі, або почув з розповідей старшого покоління. Про них ніхто не згадує з добром… Війна – це погано.

Стоїмо біля обеліска радянським воїнам, полеглим у боях за цей край. Крізь низькі свинцеві хмари проривається сонце, накладаючи свій «камуфляж» і певний «міліарний» настрій. Цей осінній пейзаж доповнює розповідь про запеклі бої останньої зими Другої світової.

– Фронт йшов сюди від сусіднього міста Дєтвянська Гута і проходив тут з 29 січня 1945 року, а Гріньову визволили 12 лютого. Червона Армія, а з півдня – румунські війська.

– Пане Маріане, сьогодні у місті ми бачили пам’ятник, встановлений цього року (ми були у Гріньовій в жовтні 2019-го, – А.М.). За 74 роки по війні.

– Цей пам’ятник на горі звели 1958 року, а стелу, де вписано імена полеглих радянських воїнів, справді встановлено у нашому місці цього року з ініціативи жителів. Люди не забули ту війну. Не забули про тих, хто приніс нам визволення. Постійно згадують.

– Ми працюємо над фільмом про українського письменника Олеся Гончара. І є така версія, що він був у Гріньовій, воював тут. Ви щось чули про це?

– Про те, що при визволенні Гріньови тут був письменник Олесь Гончар, у мене немає жодної інформації.

* * *

Повертаємося до міста. Раптом Сергій Тримбач прямо в машині дістає книжку, і вголос читає рядки з щоденника Гончара:

– «Нежная первая зелень садов и утопающая в них Гринава с костелом и церквой евангелистов»… Пане Маріане, Вам щось відомо про історію костелу в середмісті?

– Під час війни тут був старий малий костьолик. Але громада вірян зростала, мусили будувати інший костьол. Той, який маємо сьогодні. А старий знесли, на його місці стоїть тепер будинок ритуальних послуг.

– А церкви євангелістів біля старого костелу не було?

– Ні…

* * *

Отже, невдача?

– Не збігається. – зазначає Тримбач. – У Гончаревому щоденнику ясно написано, що поруч з костелом була церква, а у Гріньовій її нема і не було.

– Треба, – кажу, – шукати іншу Гріньову. Може вона латинською пишеться не через «Н», як ми дивилися, а через «G». Не Hriňová, а Grinava.

Починаю «ґуґлити» в мережі і диво! У словацьких джерелах находжу:

– Є Ґрінава, і таки Grinava! З 1948-го по 1990-й – Мисленіце, давнє село в Словаччині, сьогодні історична частина міста Пезінок у Братиславській області. Тобто це біля Братислави. Пишуть, що є костел святого Сигізмунда і євангельська церква Аугсбурзького визнання. Зазначається, що наприкінці Другої світової біля Ґрінави були бої між німецькими і радянськими військами. Все збігається!

Виходить, не у тій Гріньовій шукали.

Так наше кінорозслідування перетворювалося на справжній кінодокументальний детектив. Але ми вже точно знали локацію майбутніх зйомок, де фільмувати епізод про Юлію й Олеся, пам’ятну весну 1945-го. Та й пізніші часи, початку листопада 1949-го, коли на Олесь Гончар повернувся до Ґрінави.

Вже відомий письменник, власкавлений Сталінською премією, битий за «Модри Камень», 4 листопада 1949 року занотував у щоденнику:

«Грінава, мила Грінава, тепер уже перейменована в Мисленіце.

Де та вулиця, де той дім… Дивлюсь, бачу знайомий костел, а будинки всі однакові. Ніч. Де-не-де у вікнах горить світло. Де вона? Вийди, Юлічко, я тут… Ні, краще не виходь, хай все те залишиться весняною чарівною казкою…

…А ніч місячна, світла, хоча і мрячить дощ.

Вийди, Юлічко…

…Сплять всі… Чи ж присниться їй, що я так близько і так далеко!»