Валентина ГОНЧАР: «Ми живемо в такий час, коли література майже нікому не потрібна»

Будинок на розі столичних вулиць Богдана Хмельницького і Михайла Коцюбинського – іменний. Наприкінці двадцятих минулого століття отримав ім’я Роліт – абревіатуру від «Кооператив Робітників літератури». Дослідники кажуть, що в його стінах у різні части мешкало чи не 130 літераторів, відомих діячів мистецтв. Про це нагадує цілий «іконостас» меморіальних дощок на фасаді. Крізь рясну зелень плюща, що оповиває цоколь будинку, немов крізь пелену забуття дивляться на людську вуличну метушню бронзові, гранітні лики кумирів минулого. Пригадалося: «Sic transit gloria mundi»…

Якось Андрій Мельничук, старійшина українського журналістського цеху, повідав мені, як записав інтерв’ю з Олесем Гончаром. На жаль, останнє для письменника. Так виникла ідея документального кінопроекту, присвяченого Олесеві Терентійовичу.

І ось зимового вечора ми з Андрієм Васильовичем в квартирі Гончарів, спілкуємося з дружиною письменника Валентиною Данилівною – чи не єдиною довгожителькою Роліту. Поки знімальна група виставляє світло, камери, звук, оглядаємо локацію – кабінет класика української радянської літератури. Валентина Данилівна зберегла все так, як було за чоловіка: масивний письмовий стіл, зручне різьблене та інкрустоване крісло, фотелі для гостей. На стінах – степовий пейзаж з вершниками-козаками пензля улюбленого Гончаревого художника Сергія Васильківського… Картини, пам’ятні фотографії, дипломи… І стелажі з книгами…

– Олесь Терентійович після демобілізації прийшов у Дніпропетровський університет наприкінці 1945 року, на 4-тий курс українського відділення філологічного факультету, – пригадує Валентина Данилівна. – Але вперше побачила його в травні наступного року. Тільки чула, що прийшов з фронту, красивий хлопець, поет. Тоді вразив його вірш «Танкіст», опублікований в журналі «Україна»:

Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Надпис на танку біліє:
«Жди – я вернусь!»

 

Вірш вразив до глибини душі. Ми познайомилися в травні, а в червні він вже писав другові: «Очевидно я женюся, бо ночі такі…» Олесь Терентійович був настільки чистий і сумлінний чоловік. Мене потім вражало: людина після армії, війну пройшла… Тільки поцілунки були – все! Навіть не клав у думку собі те, щоб наблизитись якось… Абсолютно чесний перед собою і своїм сумлінням.

Олеся Терентійовича найбільше обурило, мабуть, те, що після виходу у світ оповідання «Модри Камень» – про любов радянського солдата до іноземки – з’явилася стаття, передова стаття в центральній партійній газеті якогось Столярчука (я дуже добре запам’ятала це прізвище), в якій автора оповідання звинувачували… навіть у зраді батьківщини. Таке тяжке обвинувачення тоді тягло за собою судову справу. Олеся Терентійовича обговорювали на всіх партійних зборах, товклися по ньому як тільки могли. Навіть йшлося про виключення з університету. Багато хто відвернулися від нього, стали уникати спілкування та зустрічей з ним. Олесь Терентійович був навіть на межі самогубства. Пройшов фронти, пережив окопи, смертельні бої, залишився живим, а тут…

– Олесь Гончар тоді писав: «Я виходжу в світ з тавром на лобі. …Я паралізований. …хотів би одного, щоб література відчепилась від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся…»

– Я була поруч, прийняла все так, як було – як удар долі. Вірила своєму почуттю і не звинувачувала Олеся Терентійовича ні в чому. Єдиний друг його – Василь Бережний, він жив в Києві, написав листа як він обурений, як протестує проти цієї кампанії. Ще був такий поет – Кость Дрок і його дружина Ліза Фількінштейн, вони теж повелися порядно, не відсахнулися від Олеся Терентійовича… Попри все він почав працювати над «Альпами», вник в роботу, це його захопило. Мабуть, у праці забулося, як його «проробляли» на всіх партійних зборах.

– У фронтових щоденниках Олеся Гончара згадуються його почуття до словачки. Було таке?

– Було. Це в Словаччині, Юлечка її звали. Він по-справжньому закохався в цю дівчину, словачку, і коли ми їздили у 1980 році, заїжджали у те містечко Гріньова. Я знала цю історію, але цю тему не порушували. Розуміла ситуацію: солдат, який пережив усю війну, залишився живий, і в нього природно з’явилося почуття кохання до такої красивої жінки… Бачите, в нас все зводиться до інтимної теми, а не до того, якою постаттю для культури був Олесь Гончар. Чомусь не згадують, що коли він написав у «Тронці» про військовий полігон в Херсонський області, атомне випромінювання з якого руйнувало здоров’я людей, дітей, то військове начальство перенесло полігон в інше місце. Це важлива деталь – як література сприяла життю нашого покоління. Або у «Соборі» Олесь Терентійович написав, що у колгоспників немає паспортів. І коли у Москві прочитали роман, вже потім запровадили паспортну систему для селян. У ті часи література ще безпосередньо впливала на життя. Олесь Терентійович воював проти атомної енергетики, виступав проти будівництва Чигиринської атомної, проти створення промзони біля Тарасової гори, «Канівської священної гори», як він її називав. Вона для всіх нас і була такою. Нині журналістів цікавить більше другорядне, а не головне. На жаль, ми живемо в такий час, коли література майже нікому не потрібна. Скільки вдячних листів одержував Олесь Терентійович від читачів, як вони підтримували його! Зараз є такі письменники, які не визнають стилю Олеся Гончара. Не визнають тому, що вважають, що він романтик, а Олесь Терентійович вважав, що література мусить бути на сходинку вищою за життя, прикладом для сучасників, для поколінь.

Олесь Гончар був невиправним романтиком, а в наш час тотального прагматизму хіба є місце романтиці?

– Олесь Терентійович якраз і не сприймав класичну романтику. Він був за поетичний реалізм. Тобто, за реалії життя, в якому мусить бути і трохи поезії. Не романтики, а поезії. Не знаю, як тепер. І нині, мабуть, є люди, які дбають про чистоту, про нормальні порядні стосунки. Хоча зараз вагу мають дуже прагматичні, дуже меркантильні, може навіть ті, хто на межі з непорядністю. Але, очевидно, романтики теж є.

Якби Олесь Терентійович жив сьогодні, як би сприйняв наші нинішні реалії?

– Думаю, він залишався б на тих позиціях, на яких був. У житті він не був меркантильним, не був прагматичним. Вважав себе достатньо багатою людиною, щоб бути певною мірою незалежним. Він був дуже непрактичною людиною, відірваним від побутових проблем повсякдення. Я завжди дивувалася: у стосунках з людьми Олесь Терентійович був, може, й похмурий, не намагався сподобатися. І якщо йому щось не подобалося, міг це висловити вголос: був абсолютно чесним перед собою. Кажуть, що Олесь Терентійович служив системі. Він систему використовував, бо знав, що не зможе її здолати. Колись ми були в Москві, на Красній площі, якраз був парад. І він тоді мені сказав: «Подивися, оте все проти нас». Що, він міг здолати ту систему? Він казав, що міг би відмовитися від членства у ЦК, але, може, він там за когось слово замовив. Був депутатом від Херсонщини, до нього часто зверталися люди з проханнями. З «корочкою» він вільно йшов у ЦК, в уряд, міністерство і вимагав чи путівку для вчительки, чи якийсь верстат для профтехучилищ. Тобто, він використовував цю систему. Я так вважаю. Ми завжди, коли приїжджали в Москву на сесію Верховної Ради, він стояв в черзі до таксі. Ніколи не дозволяв собі використовувати свої службові бланки для домашніх, приватних справ.

– Після створення «Прапороносців», епічного полотна про недавні буремні події, Олесь Гончар «поринув» в історію, взявся писати про Таврію, Херсонщину… Чому?

– А про що писати? Треба було вихваляти Сталіна, а він не хотів цього робити. Нині вважають, що він був нагорі системи, що служив цій системі. Олесь Терентійович все життя дбав про те, щоб достойно представляти Україну на міжнародних зібраннях, щоб про Україну знали. Його весь час звинувачували в націоналізмі. Над ним весь час «висів» полон. Так, він потрапив у полон, але рук не піднімав, не здавався. Це ж наші військові керманичі зробили так, що він у 1942-му потрапив під Харковом у цей «котел». Але він пройшов концтабір на Холодній Горі, він пережив всі злигодні полону. А звільнився –  і знову на фронт, на передову.

Сам Олесь Гончар зазначав: найтяжчим для нього виявився «фронт післявоєнний». Як писався «Собор», пам’ятаєте?

– Олесь Терентійович писав «Собор» при мені. Він диктував, в мене машинка на колінах була. Зайшов Іван Драч і каже: «Тепер я знаю як пишуться романи». Вперше Троїцький собор у Новомосковську, прообраз описаного в романі, Олесь Терентійович побачив влітку 1941-го, коли їх добровольців студбату (студентського батальйону Харківського університету, – А. М.) привезли на Дніпропетровщину.

Був такий Олексій Ватченко, він був директором моєї школи, я в нього вчилася. Ватченко, на той час уже перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, вважав, що Олесь Терентійович «Собор» проти нього писав, хоча це зовсім не так. Добре пам’ятаю, коли у Ломівці, де ми жили в моєї мами, прийшов Олесь Терентійович, він їздив в будинок пристарілих в Орлівщині (це недалеко від собору), і дуже схвильовано каже: «В мене на плечі сьогодні плакав чоловік, якого син віддав в будинок пристарілих». А виявилось, що аналогічна історія була в родині Ватченка. Хоча Олесь Терентійович, вивівши в романі образ такого собі Володьки Лободи, який спровадив свого батька доживати віку в «дім ветеранів праці», геть не мав на увазі ватажка дніпропетровських комуністів.

Людина вже досвідчена, з певним статусом в суспільстві, а все одно було важко?

– Дуже важко. Десь у щоденнику він записав: «Живу під тиском 1000 атмосфер». Його тоді збиралися в тюрму саджати, але врятували читачі: потік листів на його захист був колосальний.

Який епізод з вашого спільного життя зараз пригадується?

– У нас була машина своя, був водій, і Олесь Терентійович вчився водити машину. Колись писав мені (десь там в листах є), що позбивав всі стовпи у Дніпропетровську, – не вмів тоді водити авто. Ми любили їздити в Крим, і десь в дорозі (я теж свого часу записалася на водійські курси, хотіла вивчитися), пригадую, Олесь Терентійович ходив, дивився степи, він дуже любив бувати в степах, мріяти, думати про свої твори… Без кінця він тільки те й робив, що думав як вдосконалитись, як поліпшити свою роботу. І кінчилось тим, що я чекала-чекала, сіла за кермо і від’їхала так далеченько, що йому довелося потім марширувати, доганяти машину. Ось таке. А багато чого забулося… З покоління Олеся Терентійовича майже нікого не залишилось.

Я вам казала, що я не героїня, і не треба робити з мене героїню, я просто труженик, великий труженик…

* * *

Від тієї розмови з Валентиною Данилівною минуло два роки. Два роки роздумів, пошуків можливості реалізувати задумане – зняти документальну стрічку, присвячену життю і творчості Олеся Гончара. В цій роботі об’єднали зусилля зі сценаристом, істориком кіно, кінознавцем Сергієм Тримбачем. Ось вже й столітній ювілей письменника відзначили, а пошуки фінансування на масштабний документальний кінопроект тривали. Може, й добре, що не до певної дати, а «просто так» це сталося: Український культурний фонд в рамках програми «Підтримка аудіовізуального сектору на етапі сценарної розробки та препродакшену» надав грант кіностудії «Контакт» Національної спілки кінематографістів України для проведення підготовчого періоду документального кінопроекту «Олесь Гончар. Записки з полону». Йдеться про написання сценарію (автор – Сергій Тримбач) та зйомки тизеру (режисер – Андрій Михайлик).  Роботи тривають.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company