Словацькі нотатки. Пряшівські зустрічі

Від Долини Смерті до Пряшева – шістдесят кілометрів. Думали, що їхати менше години, але дорожні роботи та чекання в заторах трохи затягнули подорож. У цьому, певне,  теж свій позитив: з вікна автівки ясніше  проступали краєвиди, придорожні містечка і села Пряшівського краю.

Цікаво порівнювати, як змінилася ця північно-східна частина Словаччини за два десятиліття, відколи був тут востаннє. Тоді, у середині 90-х, зовнішній вигляд населених пунктів по різний бік українсько-словацького кордону разюче відрізнявся, і то не на нашу користь. А тепер ошатні, доглянуті будинки Закарпаття, як на мене, подекуди кращі на вигляд. А коли край дороги побачив покинутий кіоск «Noviny, časopisy, tabak», подумав: мабуть і в наших словацьких друзів з друкованими виданнями справи не кращі за українські: «діло табак»…

До Пряшева наша група кінорозвідників документального кінопроєкту «Олесь Гончар. Записки з полону» (сценарист Сергій Тримбач і режисер – автор цих нотаток), прямувала цілеспрямовано. На зустріч зі знаним україністом, завідувачем відділення україністики кафедри слов’янських мов університету Матея Бела в Банській Бистриці професором Михайлом Романом, котрий особисто знав Олеся Гончара.

– Моя перша зустріч з Олесем Гончарем відбулася після 53-го року, коли я приїхав до Києва на навчання, – пригадує пан Михайло. – Десь у 56-57 році Олесь Гончар прийшов до нас, студентів Київського університету. У великому актовому залі були і ми, студенти-«чехи», як нас називали. Нам дали можливість сидіти у перших рядах. Коли зайшла мова про «Прапороносців», про Чехословаччину, то хтось із залу крикнув: «А у нас є чехи!». Я встав, і привітав письменника. Але безпосередньо поспілкуватися з Олесем Терентійовичем зміг майже через тридцять років, аж у середині вісімдесятих, коли під час днів Чехословацької республіки у Радянському Союзі до Києва приїхала делегація чехословацьких письменників. Нас приймали у Спілці письменників України. Олесь Гончар був на тій зустрічі. Кожен розповідав своє. Чех – про те, який стан чеської літератури, словак – словацької, а я розповів про стан української літератури у Словаччині. Тим і закінчилось. По завершенню підійшов до мене працівник Спілки письменників і каже: «Олесь Терентійович хоче з вами зустрітися». Зустрілися наступного ранку в Українському республіканському комітеті захисту миру, який Гончар у той період очолював. Я точно прийшов на призначений час. Він на мене справив величезне враження. Вже тоді я його вважав богом в українській літературі. Після двох-трьох речень, зразу вся та напруга, яка у мене була, як у молодшого і недосвідченого, минула. Зав’язалась дуже жвава розмова на різні теми, літературні передусім: що нового у Словаччині, що нового у Східній Словаччині, як живуть русини-українці, як література… І так десь понад годину. Своєю теплотою Олесь Терентійович вмів чарувати, і я не дивуюся, що жінки до нього летіли «як бджоли на мед». Він уже знав, що я раніше написав кілька рецензій на його твори. Я порівнював тоді роман «Берег любові» з романом Юрія Бондарева «Берег», і він сказав: «Ви добре схопили ту основну думку, яку я висловив, коли в «Березі» у Бондарева стали два противники. Там берег розділяє, а мій берег об’єднує. У кожній людини повинен бути свій берег, берег щастя, берег життя…». Потім я написав у журналі «Київ» розвідку «Друг Словаччини» про Олеся Гончара, йому це сподобалось. Наступного разу, коли приїхав до Києва у складі письменницької делегації, він запросив мене до себе на квартиру. Ми поговорили на різні теми, зокрема, я розповів про переклад «Собору». Переклад на словацьку мову зробили майже зразу, а коли в Україні розпочалась кампанія проти роману і Гончара, то і словацьке видавництво зупинило підготовку видання. Готовий переклад майже десять років пролежав «у шухляді». Після тої бесіди я наважився йти до директора словацького видавництва, переконував, що «Собор» треба видати, і роман вийшов ще у радянський час. Я радий, що допоміг. Потім, коли був у Києві, приніс Гончару словацький переклад «Собору», і він був такий щасливий! На жаль, це була наша остання зустріч…

* * *

Вже повернувшись до Києва, отримав від Михайла Петровича електронного листа:

«Пане Андрію, висилаю референції про перебування Олеся Гончара та дальших членів делегації у нас у 1958 році, які мені вдалося знайти…
Бажаю здоров’я та успіхів під час роботи над фільмом про О. Г.
З повагою – Михайло Роман».

Ось матеріали, надіслані професором Михайлом Романом:

«Олесь Гончар і Словаччина
(Нотатки до попередніх моїх праць на цю тему)

Покладання квітів до пам’ятника радянським воїнам. Свидник, жовтень 1958 р.

Газета «Культурний жівот», орган Спілки словацьких письменників надрукувала інформацію – статтю під назвою «І надалі зміцнюємо наші братерські взаємовідносини», в якій між іншими пишеться:

«18-24 жовтня 1958 року відбулась дружня робоча зустріч письменників радянської України (написано радянської з малої букви, – М.Р.) і Чехословаччини. Делегації братніх письменницьких спілок на своїх нарадах і під час дискусії піднімали та обговорювали спільні актуальні проблеми своїх національних літератур і домовились на конкретних заходах, які мають за мету далі поглибити літературні зв’язки і письменницькі радянсько-чехословацькі контакти. Українських письменників представляла делегація у складі: Олесь Гончар (голова), далі членами делегації були Андрій Малишко, Олексій Полторацький, Юрій Мельничук, Іван Чендей, Дмитро Павличко, Іван Вирган, Борис Буряк (імена і прізвища написані з російської мови, як було наведено у їхніх паспортах, – М.Р.).

Спілку чехословацьких письменників представляли: Бонумил Ржіга, Войтєх Мігалік, Павол Горов, Вашек Каня, Маріє Марчанова, Мілош Крно, Рудо Моріц, Вацлав Бєгоунек, Мілан Шульц. У дискусії взяли участь також українські письменники Пряшівщини. Під кінець зустрічі учасники прийняли таку резолюцію:

«Ми, письменники радянської України і Чехословацької республіки зустрілись 18-го жовтня 1958 року на радянсько-чехословацькому кордоні і до 24 жовтня 1958 року ми спочатку побували на території ЧСР, потім на території УРСР.

Ми брали участь у багатьох зустрічах з українськими і чехословацькими читачами та трудящими. Ці зустрічі проходили в дусі нашої міцної дружби, яка має вже довгі традиції і вона ще далі дуже міцніє.

Під час наших спільних зустрічей ми також обговорили цілий ряд творчих проблем, які актуальні для наших національних літератур. Всебічно ми обговорили зокрема питання дальшого поглиблення українсько-чехословацьких літературних контактів. Однодумно ми погодились на тому, що творчий метод соціалістичного реалізму є основою для дальшого розвитку наших літератур, що боротьба проти ревізіонізму та інших збочень від генеральної лінії розвитку літератур ЧСР і УРСР, боротьба за їх ідейну чистоту, партійність і народність є нашим спільним обов’язком.

Ми із задоволенням констатуємо, що протягом останніх років було чимало творів української літератури перекладено на чеську і словацьку мови і так само чимало творів чеських і словацьких письменників на українську мову. Гадаємо, що це лише добрий початок і чекає ще нас багато великої роботи, щоб ще глибше поглибити взаємне пізнавання наших народів посередництвом художньої літератури за допомогою найкращих творів українських і чехословацьких письменників. Це намагання будемо всіляко підтримувати, розвивати і поглиблювати особисті контакти між письменниками наших національних літератур. Крім того гадаємо, що треба зробити все, щоб наша літературна критика невпинно і глибоко вивчала, розроблювала проблеми наших літератур та творчих зустрічей і зв’язків.

Українські письменники з великим задоволенням констатують, що їхні чехословацькі брати створили сприятливі умови для творчості українським письменникам Пряшівщини. Чехословацькі письменники будуть і надалі підтримувати розвиток української літератури Пряшівщини.

Натхнені нашою спільною зустріччю, збагачені обговореними творчими літературними проблемами, беремо на себе обов’язок, що будемо і надалі всіма силами розвивати, поглиблювати і посилювати наші братерські творчі зв’язки.

В цьому вбачаємо свій найбільший обов’язок перед братніми народами УРСР і ЧСР».

Олесь Гончар дає інтерв’ю редакторові словацького радіо Іванові Фецку
після привітання делегації українських письменників. Пряшів, жовтень 1958 р.

Газета «Правда», орган ЦК Комуністичної партії Словаччини написала 19.10.1958 р.:

«Письменники радянської України у Пряшеві

Вчора (тобто 18.10.1958 – М.Р.) в обідню пору привітали у Пряшеві восьмичленну делегацію письменників радянської України, яка до нас завітала на запрошення Спілки чехословацьких письменників. Письменники радянської України: Олесь Гончар: керівник делегації, члени Олексій Полторацький, Андрій Малишко, Борис Буряк, Юрій Мельничук, Дмитро Павличко, Іван Вирган та Іван Чендей. Вони так відплачують минулорічні відвідини наших письменників, які побували в радянській Україні. Протягом трьох днів вони відвідають Пряшів, Дуклю, Високі Татри, зустрінуться на літературних бесідах з читачами і трудящими Пряшівської області. Робочий характер їх приїзду полягатиме і в тому, що наші письменники разом з українськими будуть обговорювати конкретні проблеми окремих національних літератур, будуть домовлятися на конкретних формах дальшого розвитку українсько-чехословацьких літературних зв’язків, зокрема відносно перекладання окремих національних літератур на українську, чеську чи словацьку мови. На чехословацько-українському кордоні українську делегацію привітала делегація Спілки чехословацьких письменників».

Мій коментарій

Перша зустріч-бесіда українських письменників з читачами відбулася підвечір 18 жовтня 1958 р. в Будинку піонерів міста Пряшів, за участі понад 150 учнів основної та середніх шкіл міста Пряшів з українською мовою навчання та з вивченням української мови. Виступили О. Гончар, А. Малишко, І. Чендей та Д. Павличко.

На світлині (зліва направо): Іван Чендей (Ужгород), Дмитро Павличко (Київ),
Богуміл Ржіга (Прага), Юрко Боролич (Прага), Іван Вирган (Харків). Пряшів, жовтень 1958 р.

Друга зустріч відбулась наступного дня із студентами українського відділу Педфакультету Університету ім. П.Й.Шафарика.

Оскільки я був очевидцем чи прямим учасником зустрічі делегації українських письменників та делегації письменників чеських і словацьких у Пряшеві перед готелем «Дукля», то можу підтвердити, що справді привітання українських письменників було надзвичайно тепле, щире і багатолюдне. Особливо великих оплесків одержав Олесь Гончар під час свого виступу. Вітали письменників офіційно представники міста Пряшів, Пряшівської області, Культурного союзу українських трудящих, Спілки українських письменників Словаччини. Фотографії та дальші очевидці то теж підтверджують, що О. Гончара у нас дуже любили.

Україномовна газета, орган Культурного союзу українських трудящих Чехословаччини «Нове життя» надрукувала виступ Івана Чендея 25 жовтня 1958 р. під назвою «Нашій дружбі квітнути і розвиватися» та інформацію про від’їзд українських письменників додому:

«У вівторок 21 жовтня 1958 від’їхала з Пряшева в Ужгород 8-членна делегація письменників Радянської України, яка побувала на Східній Словаччині на запрошення Спілки чехословацьких письменників. Під час свого перебування в Пряшеві, Кошицях українські письменники обговорювали з делегацією наших письменників поглиблення літературних зв’язків і співробітництва, зокрема на ділянці перекладної діяльності… Цікава була зустріч-бесіда із студентами Пряшівського педфакультету. Письменники Радянської України відвидали також Дуклю, Свидник. В початих нарадах вони продовжували свою роботу в Ужгороді, куди разом з українськими письменниками прибула й 11-членна делегація чехословацьких письменників, очолювана чеським прозаїком Богумілом Ржігою».

Мій коментарій

Під час моїх зустрічей з Олесем Гончаром він завжди запитував мене про життя українців-русинів у Словаччині, про їх літературу, він пам’ятав прізвища тих, які його вітали і спілкувалися з ним протягом чотирьох днів на Пряшівщині та в Ужгороді. Це були Василь Зозуляк, Юрко Боролич, Федір Іванчов, Федір Лазорик, Іван Мацинський. Знав він і представників молодшої генерації, як Степан Гостиняк, Йосиф Збіглей, Сергій Макара, Василь Дацей та ін.

Чи були бесіди у Свиднику та інших містах, мені не вдалося встановити.

Але фотографії, які є у мене, підтверджують, що українська делегація разом з делегацією чехословацьких письменників була на Дуклі біля величезного пам’ятника і поклонилася та віддала шану полеглим радянським воїнам (понад 65 тисяч) та чехословацьким солдатам (понад 5 тисяч), які боролися за визволення Чехословаччини.

Як свідчить тодішня преса, значить, що Олесь Гончар ані ніхто інший з делегації не побував у жовтні 1958 року у Братиславі. Вона відвідала лише Східну Словаччину, конкретно Пряшівський та Кошицький краї, які є сусідами Закарпатської області, і живуть в них переважно русини-українці.

Може, результатом цієї зустрічі було й те, що вже через місяць, під час Місячника чехословацько-радянської дружби побував у Пряшеві та в Словаччині письменник Михайло Стельмах, про що писала тоді наша преса. Він також зустрівся з українськими читачами, студентами.

Це все, що мені вдалося знайти. Не знаю, чи коли ви були у Свиднику, зняли пам’ятник Л. Свободи та пам’ятник радянським воїнам і чи Вам показали Дуклю, тобто Дуклянський перевал, на якому загинуло понад 70 тисяч воїнів, офіцерів і генералів радянських і чехословацьких. Скільки було поранено, контужено і потім калік, не встановлено. Саме там бажав поїхати Олесь Гончар, хоч він там не воював, але визволяв Західну Словаччину, ідучи від Угорщини і форсуючи ріки Іпель, Грон та Нітру, де загинуло теж майже 50 тисяч радянських солдат. Він десь написав, що після Сталінграда, Курська таких боїв під час ІІ Світової війни не було, і не загинуло стільки людей.

Ніколи не забуду зустрічей з ним, ба ані з героями та іншими шедеврами його творів».

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company