Книжка – анахронізм? Читання – це щось із минулого? Українська література набагато гірша, ніж зарубіжна?
Розмовляємо зі студенткою IV курсу навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Аурікою Соломахою, ініціаторкою створення літературного клубу «СПІП».

– Юною школяркою, – починає розповідь Ауріка, – думала, що у момент випуску точно знатиму, ким хочу бути, чим займатимуся в цьому житті.Проте дива не сталося: у випускному класігарячково перебирала можливі варіанти професій,та так і не змогла зрозуміти, чого насправді хочу. Тому й вибрала фах випадково, наосліп.

– А захоплення літературою – це у вільний час?

– Проблема в тому, що вільного часу майже немає! Але скільки себе пам’ятаю, кожну вільну хвилинку віддавала читанню. Тепер мало що змінилося, хіба що додалися заняття з медіації та перегляд роликів «PBS SpaceTime» – дуже люблю астрофізику і все, пов’язане з нею.

Проте література завжди була для мене чимось на кшталт чарівної пігулки: тобі сумно – почитай, поганий настрій – почитай, бракує сил – почитай. У мене був якийсь природний потяг до книжок із самого дитинства, тому читала все, що траплялося на очі. Просто не можу уявити свого життя без книжок, вони – невід’ємна частина мене самої. Я сформувалася завдяки їм. Колись навіть всерйоз планувала вступати на літературознавство в «Могилянку». Глибоко в душі досі бажання стати письменницею.

– Певно, воно й наштовхнуло на задум створити літературне об’єднання?

– Ідея літературного клубу виникла ситуативно. Усе почалося з того, що студенти нашого потоку вирішили обговорити «Божественну комедію» Данте і запросили на це обговорення нашого викладача з теорії права. Досі пам’ятаю ту прекрасну зустріч, і якщо раніше всі емоції від прочитаного я тримала і відрефлексовувала у собі, то після того зрозуміла, яким цінним і захопливим може бути обговорення в колі інших. Отоді разом з подругою вирішили перетворити літклуб зі стихійних зустрічей на щось організованіше. Спершу взялися самі, а трохи згодом до цього долучився студентський парламент.

– Тобто одразу орієнтувалися на студентську молодь?

– Так, ми створювали клубу «студентами для студентів».

– Як просуваєте свій проєкт?

– Через телеграм-канал літклубу анонсуємо зустрічі, публікуємо пости на літературну тематику, є чат, в якому учасники обирають книжки для обговорень. Довший час все робила самостійно, теперзібралася чудова команда помічників – колег та однодумців.

Ми намагаємося зробити літературу ближчою для всіх, хто до нас приходить. Показати її багатогранність і захопливість. Саме тому щоразу, коли нам кажуть «я по-іншому подивився (подивилася) на цей твір чи автора» або «в школі я не думав (думала), що українська література може бути настільки цікавою», ми вважаємо це своєю маленькою перемогою.

Літклуб функціонує посесійно. У нас є тематична сесія, у межах якої проводимо по три зустрічі. До прикладу, тема наступної сесії – «Світ готичної літератури», упродовж якої обговоримо 3 твори, яскраві представники цього напряму. Зустрічі проводяться раз на два тижні.

– Як готуєтеся до проведення літературного вечора, як проходить сама зустріч?

– Підготовка дуже копітка, маю прочитати сам твір, почерпнути багато інформації про самого автора. І скласти приблизний план зустрічі, виокремити ключові теми для обговорення.

Зустріч складається з двох частин – лекційної та дискусійної. Спершу розповідаю біографію письменника, його творчий і життєвий шлях, історію написання твору. Починаю з цього, бо ще у шкільні роки мені здавалося, що перед аналізом твору слід спочатку детально ознайомитися з біографією письменника, спробувати відчути, якою була ця людина, чим жила, дихала та мріяла, що її спонукало до письменництва, у якій атмосфері писала тощо. Як на мене, це дуже допомагає зрозуміти оте, що твориться «поміж рядків». А в процесі дискусії обговорюємо твір. Працюємо в онлайн-форматі, цей варіант спілкування за нинішніх умов найзручніший. Колись, можливо, зберемося у Києві наживо.

– Як обираєте твір для читання та обговорення?

– Зазвичай обираю декілька варіантів сесійної тематики та перелік книжок до них, а учасники голосують за те, що їм ближче.

Наш літклуб – це не лише простір для обговорень творів. Це й місце для ідей та просто щирих розмов молодих людей, яких зводить разом бажання поділитися емоціями й думками, адже на наших зумтрічах учасники подеколи відволікаються від теми твору, звертаються більше до мотивів того чи іншого вчинку автора, його орієнтирів; можуть обговорювати політичні настрої та ситуацію в країні, новини і навіть стан кожного. Це місце, де вислухають і почують.

– Які жанри літератури найбільш цікавлять учасників? Обираєте для обговорення твори в українському перекладі чи іншомовні варіанти?

– Завжди намагаюся підбирати книжки, перекладені українською. Якщо ж перекладу немає, а це, на превеликий жаль, досі не рідкість, тоді раджу читати англійською.

Дотримуємося жанрового розмаїття, оскільки прагнемо дослідити якомога більше напрямів. Обговорювали південну готику, модернізм, лавкрафтівські жахи, українську інтелектуальну прозу та багато іншого.

– Чи змінився вибір літератури та сприйняття читачів після повномасштабного вторгнення?

– Війна сильно змінює світоглядні засади людини. Авжеж, це не оминуло й літературу. З початком повномасштабного вторгнення зросла увага до письменників «втраченого покоління», бо вони і є тим болісним втіленням руйнації, котру спричиняє війна. Відчутно зріс інтерес до української літератури. Багатьом у школі її викладали дуже примітивно, на рівні «от вам 100 віршів Шевченка, їх треба вивчити, бо він національний герой». А чому, власне, він ним став, у чому його справжня унікальність як поета, у чому він випередив багатьох своїх європейських колег по цеху? Про це школярі не так часто, на жаль, довідуються.

Досі пригадую, як в 11-му класі мала розмову з однолітками про те, що українська література набагато гірша, ніж зарубіжна, бо «у них там бали, мандри, високі матерії, а в нас що? Багато селян і всі постійно страждають». Переконана: якби вчителі розповідали учням, що Леся Українка не нещасна хвора, а мисткиня світового масштабу, чия драматургія може позмагатися із самим Шекспіром, що Валер’ян Підмогильний, по суті, був першим у світі екзистенціалістом, задовго до Сартра та Камю,– то й таких розмов серед школярів не було б. Тому нам конче потрібно змінити репрезентацію нашої літератури в школі, це повинно бути складовою державної політики. Тепер ідеальний час для того, щоб звільнитися від полуди радянсько-імперської перцепції нашої культури, щоб відкрити для себе її істинну сутність.

– Можете поділитися найпам’ятнішим спогадом про літературну дискусію?

– Є в мене такий собі тепло-гіркий спогад. Ми обговорювали літературну спадщину Агатангела Кримського та його твір «Андрій Лаговський». Агатангел Юхимович – справжній геній, поліглот, видатний мовознавець, автор першого українського інтелектуального роману, один із фундаторів Української академії наук… І це при тому, що він не мав ані краплини української крові! Бути українцем, говорити українською та працювати задля України – його свідомий вибір, за який він жорстоко поплатився. Кримський став жертвою сталінського терору – ми навіть не знаємо, де його могила. Розмірковуючи про його життя, ми з «літклубівцями» дійшли висновку» бути українцем – це дуже складний і тернистий шлях, який має пройти кожен із нас. Недостатньо просто народитися з українським паспортом, ти маєш обирати бути українцем кожен день. Лише тоді це матиме сенс. Ось так іноді буває: починаєш з обговорення літературного героя, а завершуєш визначенням історичної карми українського народу.

– Що літклуб дав особисто Вам?

– Для мене це місце, де я можу втілити любов до літератури, де є змога сказати іншим про красу й силу читання. І про глибокий душевний зв’язок, який здатні утворити між людьми книжки. Це таке щастя мати когось, з ким можеш поділитися власними відчуттями та поглядами, зануритися у світ, змальований митцем.

– Що побажали б нашим читачам?

– Мій найулюбленіший письменник Хорхе Луїс Борхес стверджував, що існує лише 4 класичні історії, які ми переказуватимемо у тому чи іншому вигляді. Це облога міста, повернення додому, пошук і самогубство Бога. Ми тепер так чи інакше проживаємо всі ці 4 сюжети одночасно: хтось бере участь в облозі міста, хтось прагне повернутися додому, ціла нація шукає своє справжнє «я», позбавлене імперської оптики, хтось, як Прометей, приносить себе в жертву заради майбутнього інших. Це дуже складно і важко, проте щиро бажаю всім нам гідно пройти крізь це і написати власну історію, яка обов’язково буде почута. Як писала Емілі Бронте, «…in lifeanddeath a chainlesssoul, withcouragetoendure» («у житті та смерті душа без ланцюгів, з мужністю витримати»).