Як обухом.
Сьогодні… Просто на вулиці… Раптово…

Віктор Кріпченко.
Скільки Його знав, завжди нагадував мені крислатого козацького дуба.
Того, у кроні якого любо зависає сонце, а під храмовим його смарагдовим склепінням, притулившись до стовбура сидить і виграє на кобзі вічний Козак Мамай.
Того, якому поштиво вклоняється сам непоборний Вирвидуб.
Він був Надійний і Непохитний.
Чесний із собою.
Джерельний.

І Великий. Воістину Крислатий.
«Туман яром, туман долиною…»
Надсадно стискаю спазм, який насправді хочеться одчайно викричати, вилементувати на всенький світ.
… Він обожував цю пісню. І часто наші посиденьки, зазвичай «несухі», ми розбавляли тихими та розлогими її переливами.
«Тільки видно дуба зеленого…»
Влітку ми бачилися у Феофанії, куди Вітю повела під скальпель недуга. Сиділи в облозі вікових дубів, що стільки тут усякого перебачили, цмулили каву і багато говорили. Точніше – говорили ми, а він слухав і… жваво одписувався. Тримав у руках ручку та опасистого блокнота і зсипав туди свої влучні репліки та веселі жарти. Хапав лагідним оком грайлики-зиркання симпатичних медсестричок і яснів блаженно.
«Під тим дубом криниця стояла,
Там дівчина воду набирала».

Козак – душа правдивая.
Де-то вона тепер? Куди майнула на прощальний обліт? У гоноровий Львів, до Отчини? В Чорнобиль, у жахких рентгенах якого паленіла тієї страшної весни, коли Віктор з кінокамерою біг слідом за першими ліквідаторами у самісіньке пекло скаженого реактора? Чи стала широкопола над Києвом у тихій задумі, у сивому ореолі, у залюбленості, якою Віктор так голубив зором це місто.

«Ой чого ти, дубе, на яр похилився?»

Бачу Його і не бачу. Гукаю і не докличуся.
Спазм і сльози.
«ЗА ТУМАНОМ НІЧОГО НЕ ВИДНО…»