«У скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Під кінець другого тисячоліття ми, українці, також стали державним народом. І щоб такими бути у третьому, треба повернути й дбайливо зберегти пограбоване окупантами історичне минуле України. Адже й «мачуха», і «старший брат», і «пшияцюлка» нищили наші роди, що були живими носіями історії, стирали з лиця землі святі могили-дороговкази, перекручували історичні факти, навішували налички, оббріхували наших рідних…». Так у своєму передньому слові історик Іван Монолатій орієнтував читачів книжки спогадів Павла Шандрука «Сила доблесті».

Крізь призму подій нового тисячоліття окиньмо зором довгу і тернисту ратну дорогу генерал-хорунжого, який служив у чотирьох арміях і брав участь у трьох війнах, що докорінно змінили хід історії. Павло Шандрук – один з найяскравіших представників національної «старої гвардії» лицарства, яка гідністю власного життя передала естафету доблесті прийдешньому поколінню оборонців Української державності.

Його колиска – Велика Волинь, село Борсуки тоді Крем’янецького повіту, а нині Лановецького району Тернопільщини. Півтора століття тому, дня 28-го, місяця лютого, року Божого 1889-го тут, в родині заможних селян явився світові Павло Шандрук. Навчався в духовній семінарії, але в цих премудростях себе не проявив  –  перейшов до Острозької класичної гімназії. А  потім вступив до Історико-філологічного інституту ім. князя Безбородька у Ніжині. Саме тоді «непереможна» і «велика» Російська імперія, потерпівши ганебну поразку від крихітної Японії, готувалась до «переможного реваншу»  –  вже  на майбутніх західних фронтах. Армія потребувала кадрових командирів. І 22-річний історик Павло Шандрук  пішов здобувати військову освіту в Алексєєвському офіцерському піхотному училищі Москви.

Після Лютневої революції 1917 року, перебуваючи в резервному полку російської Твері, командир батальйону штабс-капітан Шандрук разом із земляками-офіцерами спробував організувати окрему українську частину. Але місцевий «Совєт» шовіністичних робітничих і солдатських депутатів заарештував зухвалого українця. Втім озброєні бійці батальйону домоглися звільнення свого командира.

Свій задум Павло Шандрук  здійснив в окопах російсько-німецького фронту. Із частини вояків Рязанського полку сформував український підрозділ і вислав посланців до Центральної Ради. На початку 1918 року  Павло Шандрук прибуває до Лубен, де тоді мешкали його батьки і брат Олександр, капітан Рязанського полку. Після проголошення Універсалу про  Незалежність України , очолювана ним група вояків-українців влилася  в  Запорізьку дивізію генерал-хорунжого Олександра Натієва.

У моторизованому дивізіоні підполковник Шандрук командував озброєним гірською гарматою бронеавтомобілем, якого назвав «Полуботком». Запорізька дивізія визволяла від більшовиків Полтаву і Харків.  На станції Лозова підрозділ Шандрука влився до новосформованої Кримської групи під командуванням полковника Петра Болбочана. За його наказом підполковник Шандрук  сформував панцерник «Запорожець», поставивши на окрему платформу броньовик «Полуботок». Так починався Кримський похід армії УНР.

З налагодженням мирного життя Павло Шандрук повернувся до своєї родини, яка тоді мешкала у Харкові. Ніс службу у міській комендатурі. Наприкінці грудня 1918 року більшовики вдруге розгорнули бої за східну столицю. Підполковник Шандрук встиг вивезти ешелоном до Полтави цінності Харківського банку. Командував окремим Запорізьким куренем, який влився згодом у третю Стрілецьку (пізніше Залізну) дивізію Армії УНР полковника  Олександра Удовиченка. За успіхи в спільному польсько-українському наступі на Київ у квітні 1920 року командувача 7-ї бригади  Залізної дивізії полковника Шандрука представили до звання генерала-хорунжого. Але його мужній офіцер отримав аж через два роки, вже інтернованим, у Польщі.

Керовані полковником Шандруком з’єднання  відзначилися у вересні 1920 року під час форсування Дністра та Збруча,  завершуючи варшавський  розгром Червоної армії  Тухачевського. Залізна бригада мужньо стримувала  більшовицьку навалу у листопадових боях за Жмеринку і Вапнярку. Після важкої оборони українське військо відступило за Збруч, на територію Польщі. У спогадах «Сила доблесті» Павло Шандрук напише: «Незважаючи на проголошену ідею права нації на самовизначення, українській нації, що потопала в крові, було відмовлено в матеріальній, технічній і навіть у медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу, або небажання йти на пожертви…».

У таборі для інтернованих він організував початкову школу, викладав у  гімназії, на педагогічних курсах. З 1923 року генерал виконує обов’язки керівника відділу Українського Центрального Комітету в Лодзькому воєводстві. Разом з колишнім прем’єр-міністром уряду УНР Прокоповичем редагує військово-науковий часопис «Табір», де надрукує низку публікацій з військової тематики.

В серпні 1927 року українські військові створили визнаний Польщею Генеральний штаб Армії УНР. Майже десять років його очолює генерал-хорунжий  Павло Шандрук. А тим часом закінчує Радіотехнічний інститут й Академію Генерального штабу Війська Польського.

Починався новий етап більшовицько-радянської експансії. Навесні 1939 року у Львові полковник Війська Польського Павло Шандрук працює над формуванням українських бригад. А з початком Другої світової, заступивши хворого командира польської 29-ї бригади, відзначився у боях проти гітлерівців, за що одержав від  польського уряду найвищу військову відзнаку – Хрест «Віртуті мілітарі». Після  поранення потрапив у німецький полон. Згодом його, важкохворого, звільнили з концтабору і він повернувся до родини, яка тоді перебралася в польське місто Скерневіце. Та вже в січні 1940-го Павла Шандрука за чиїмось доносом схопило гестапо. Завдяки настійним клопотанням Президента УНР у вигнанні Андрія Лівицького українського генерала вдалося звільнити.  Щоб прожити, працював директором кінотеатру.

До військової і політичної діяльності Павло Шандрук  повернутися лише наприкінці 1944 року. З ініціативи А.Лівицького було створено Український Національний Комітет (УНК), який поставив завданням: «шукати шляхів порятунку української політичної еміграції… та перебрати від німців турботу про сотні тисяч вояків різних українських формувань збройних сил Німеччини, особливо дивізії «Галичина», яку в разі капітуляції німців можна повернути проти більшовиків». (Ярослав Середницький, «Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція»).

Очолити УНК  довірили генералові-хорунжому Павлові Шандруку – за підтримки  Степана Бандери, Андрія Мельника та Павла Скоропадського. Даючи згоду, Шандрук, за словами Ярослава Середницького, розумів, що «…вимушене співробітництво з німцями сприйматиметься ворожо, виглядатиме незрозумілим на останньому етапі війни…». Окупанти наполягали, щоб УНК підпорядковувався «Комітету визволення народів Росії» (КОНР) під проводом російського генерала Андрія Власова, який, у свою чергу, мав би сформувати уряд «вашої російської батьківщини». «Побачення з Власовим,– згадує Шандрук, – відбулося 30 січня 1945 року… Він запитав, чому я не хочу увійти,  як автономний комітет, до його КОНР…Я відповів йому те саме, що говорив німцям, себто: він окремо, я – окремо, але в інтересах боротьби можемо узгіднювати нашу діяльність…Тоді Власов підкреслив, що я своєю впертістю гальмую цілу справу… і продовжив, що через 2-3 місяці він матиме 6 дивізій і рушить…на Україну в надії, що там більше матеріальних можливостей і населення вороже наставлене проти червоних. На це я сказав, що він помиляється, бо український народ вороже наставлений проти москалів взагалі і буде битися проти нього теж, що в українців є своя батьківщина і не для того ми воювали на вашій землі, не для того втратили майже 50 тисяч наших товаришів, щоби повертатись під руку Москви…».

У березні 1945 року  Павла Шандрука призначили командувачем Української Національної Армії (УНА). Дивізію «Галичина» переформатували у Першу Українську, з полонених українців набирали  Другу. До складу УНА влилися бригада особливого призначення (парашутна)  генерала Тараса Бульби-Боровця, бригада вільного козацтва полковника Павла Терещенка, інші підрозділи.

З  капітуляцією Німеччини, Шандрук наказав українським підрозділам  вийти до Юденбурга, де їх інтернувало американське та британське командування.  «Треба було вживати гарячкових заходів, щоб дивізію не було видано більшовикам», – писав у спогадах Шандрук. 

Після війни він виїхав до США, брав активну участь в комбатантських і громадських організаціях, активно друкувався в українській та американській періодиці, писав розвідки з новітньої історії України та військової справи.  

15 лютого 1975 року серце генерала зупинилося. Його прийняла земля українського православного цвинтаря святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку.