Клятий будильник, знову ти, мій ранковий недокоуч. Наче та набрида, злостива колега, котра теж має звичку безпардонно влазити у мій солодкий сон, щоб своїм голосочком у телефоні, іржавим, із хлипанням гортанної рідини, висмикнути в уже виснажену реальність. 

А ти, катюго, ще й нагадуєш про «смертельні» гріхи, вчинені напередодні. Ні, нікого вчора не вбив… Наче…  Але тим, кому за 30, пів кіло халви і годинний секс після опівночі неминуче обертаються зрання лихом.

Чого так огидно дзеленчиш? Від твого звуку кортить миттю сховатися поруч в обійми людини. Згорнутися малою дитиною і шукати в цьому обмеженому просторі прихистку. Отак ледь не акробатом пристосуватися до вигинів її тіла. Згармонуватися з тетрісом: стати в пази, не зачепивши її післяшахедний, майже дитячий сон. Аби зрештою самому розчинитися у своєму, потривати у ньому далі.

Але ж ніт, мушу вставати! Різко, вольовим скороченням усіх м’язів, оголеністю кожного нерва здолати проклятущу ранкову гіпоксію. Це як при сонному паралічі: найперше – смиренно прийняти безпорадно-принизливий стан свого тіла. Бо воно майже зазвичай скоцюрблене, наче готується до асфіксії.

Хоча ззовні геть нічого не відбувається. Жодних подій навіть для надто прискіпливого глядача. Жодних візуальних ознак насилля чи невгамовної внутрішньої боротьби. Лише нежваві посмикування носа, бо той морщиться, наче його господар вперше скуштував сир «Dorblu».

Дідько, знову проспав! Чергове дзеленчання! Який же ти лайнюк! Чи може це я гі*но, що так зневажливо відкладаю тебе щодесять хвилин. Знецінюю твою й так невдячну працю. Навіщо?  Користі в такому сні катма. Хіба що дає короткострокову ілюзію контролю. Потурає сам собі. Своїй мані, яка відповідає за прокрастинацію.

Та бодай йому! Ненавиджу ранок! Саме цей. Він як самотортура, заборонена Женевською конвенцією. Кожен м’яз, кожна кістка, кожна клітинка тіла – ніби іржава арматура совітської «хрущовки», яка дісталася у спадок з УеРеСеРним свідоцтвом про народження. Цю ранкову корозію чорта з два просто так витруїш. Мушу методично зчищати дозою кортизолу – рухом, самоляпасом, ледь розбірливою, зате грубою лайкою… Будь-чим, аби тільки відклеїтися від супермагніту, який напевно десь зашитий у моєму матраці.

Нарешті! Встав. Зайняв вертикальне положення. Ось і  холод в кінцівках. Але його бороти легше – активним рухом, інтенсивними вправами… Це мій енергетичний фундамент, без якого решта дня покотилася б шкереберть. І байдуже, скільки  сну мав. 100 присідань – і мої сідниці активно наповнюються теплом. Як котельня, яка в суворий зимовий день рятує цілі райони українського міста від замерзання. 100 «містків» – і поперек перестає нити як вередливе голодне дитя. 100 відтискань – і в тілі вмикається режим «супермена». Хтозна чому і навіщо? Та це працює!

Хотілося б мати в цьому союзника. Але ні, ставки зависокі, бо невиспана жінка поруч – гірше ворога. Та й, зрештою, для мене сон не такий важливий, як для неї:  маємо різні цикли. Хай там як нас прагнуть вирівняти в біологічних можливостях прихильники руху «всі рівні, але ми рівніші», а ми таки різні, зі своїми потребами. Зі своїми обмеженнями, які дарують майже казкову красу взаємного бажання та потреби піклуватися одне про одного. І коли починаєш їх визнавати – схоже, стаєш трохи вільнішим і щасливішим у цьому світі сумних  обмежень.

Та я точно НЕ автоматичний носій «токсичного» лише тому, що маю Y-хромосому. Бо, дідько, ще й виховання маю. Мамине і бабусине, до речі.

Парадоксально все звучить. Але хіба нам звикати до парадоксів?

Ось вам один. Їду в таксі на роботу. Місто під кацапським ракетним обстрілом, а динаміки заповнюють салон вайбовим джазом, з відбивками бренд-войсу на: «Ви слухаєте «Радіо Релакс». І цей оксамитовий «релакс» розповзається кожною клітинкою тіла, дивним чином калібруючи загальний рівень тривоги. На руках ноутбук з «зашкварним» проєктом від замовника. Бо той, бачте-но, «не може чекати – розмитнення вже сьогодні». В багажнику баул – з «броником» та повним БК «смаколиків».

Хай йому всяке, але коли ми до цього встигли звикнути?!

Я – Шива. Такий собі Шива на мінімалці. Як і вся решта тут, в уяві занепокоєного західного споживача. Він багатий на  «ефективні системи та інституції», але бідний на досвід життя в умовах цілковитої ентропії.

А я? В одній руці – робочий лептоп, в іншій – кулемет калібру 7.62, а третьою-четвертою, умовними, намагаєшся хоч якось свої реальні я*ця докупи зібрати. Ще й голову над водою тримати, щоб у коротких паузах між черговим глибоким зануренням в крижану буденність не забути дихати. А заодно й спати нормально, їсти смачно, зчаста сексом займатися, смакувати досхочу каву. Тільки хорошу, а не цю псевдоіталійську «робусту», змелену в наших бетонозмішувачах, зате куплену за дуже вигідною ціною на польському сайті.

Ніт, життя занадто коротке, щоб пити лайнову каву!

*   *   *

Пронизливий вітер. Витяжка висотки дихає мені в обличчя букетом побутового перегару. Відчуття у тілі, немов щойно розбурхали з глибокого сну, аби продовжити вечірку, на якій вже точно не хочеш бути. Але з часом таки набираєш смаку. Замість гри в «пляшечку» чи брідж – щось напівкомп’ютерне.

Перед очима – планшет з динамічними червоними цятками. Вони – то  непрохані гості, які сотнями пруться сюди через вікно.

Часу до першої «зустрічі» – близько 35 хвилин. Може встигну проєкт доробити і замовнику скинути?

Щойно пальці торкаються клавіатури, лунає відеодзвінок і десь там, на тому кінці – братова усмішка. З брусового перекриття його бліндажа сиплеться порохня від КАБів, що лягають неподялік, а він мені: «Тримайтеся! У вас сьогодні буде спекотно…».

Це у нас спекотно?!

Це нам триматися?!

Ну як тебе, братику, не любити?..

Ніч, тьма, чорні хмари приховують сюрпризи, яких би волів не мати: свист ракети x101, яку не бачиш, гуркіт дрона, який наближається з-за спини, крики своїх про суміжні «виходи». Активно кліпаєш і крутиш головою на 360. Чисто тобі сова на полюванні.

Пороховий вибух першого набою вгризається в барабанні перетинки. Безперестанно смикається ліва нога – чи то від холоду, чи то від надмірного адреналіну. Люблю так думати про свій страх, ніби тим власний сором краще маскуєш.

Спорадичні рухи прожектора шукають доказів контакту з «прибульцями».

Я тут – простий музикант у складі оркестру, котрий раптово вирішив дати концерт на даху. Вогняним струменем видаю свою музичну партію. Гармонізую зі звучанням інших інструментів – моїх колег та суміжних оркестрів. Так звучить наша колективна симфонія оборони. На слух ще й візуально. Цей гучний, як мідь вагнерівських симфоній, епічний артперформанс  засліплює всі небесні світила настраханої ночі. Подеколи триває безперервно годинами – візуальне мистецтво, якого ми точно не бажали, в якому не винні, але яке колись мимоволі легковажно обрали.

Та й це дійство добігає кінця. Завершується ніби якось раптово, без попереджень. Мозок ще затьмарений подіями, в повітрі застояна сопуха пороху, а тіло рветься вперед – бігти й негайно щось робити.

Треба паузи. Зависання часу. Отямлення. Як після захопливої вистави. Я сповнений вражень, але тепер нарешті відчуваю дику втому. Починаю дивитися на все, що відбувається навколо, крізь неї, втому пережитого. Хотів би бути зараз розсудливим, але, вочевидь, брак сну стає на заваді.

Кожен вдих – окремий акт насолоди. Схід сонця – дарунок з небес. Ранкова кава в «турці»  –  ота, з «бетонозмішувачів» – смакує як напій із закладу «третьої хвилі».

І «клятий будильник», що сигналізує про завершення зміни.

Як я обожую ранок! Не всі – саме цей!