Сумний факт: наша держава і значна частина її громадян усе ще далекі одне від одного. Ремствують на життя-буття педагоги і лікарі, промислові трударі і селяни, науковці, пенсіонери, студенти… Втрачають віру у своє покликання, у цінність обраної професії. Рвуться у чужі світи, де навіть у чорній, інколи каторжній праці почуваються матеріально та й морально комфортніше, ніж дома. І від тієї новітньої міграційної лихоманки міліють духовні глибини, люди фактично байдужіють до рідної землі, отчини, до її традицій та культури.

Євген Шевченко, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва, наголошує на життєвій необхідності передавати багатющі культурні, духовні надбання нашого народу від покоління до покоління. Бо лише так можна зберегти етнос, державу на світовій мапі цивілізації.

– Ми фактично все ще не маємо своєї власної історії, – зазначає пан Євген на початку нашої розмови. – Її завжди нам за нас хтось писав. Тому-то таке розмаїття прадавніх назв нашого народу: варвари, скіфи, сармати, кіммерійці, трипільці… Для когось ми були русами, слов’янами… А ми, українці, – унікальна спільнота, маємо глибоке історичне коріння, про яке не розповідають ані в дитсадках, ні у школах…

– Євгене Ігоровичу, наскільки влада нині опікується підтримкою національних цінностей?

– У мене складається враження, що зріють сили, які воліли б зачистити національну культуру і навіть відмовитися від неї. Тому наше завдання, особливо це стосується молоді, – передати традиції нащадкам: мову, різноманітні обряди, святкування за календарем. Тільки тоді нам вдасться зберегти себе! Якщо позбавити народ національної пам’яті, ним стане легше маніпулювати. Нав’язування нігілізму – це сценарій неминучого розбрату України. Він, власне, і втілився на тимчасово окупованих територіях Донбасу. Ще з радянських часів ці землі були приречені на регрес, чому посприяла Росія. Були свої клани, які цей край визискували: їхній бізнес витягав місцеві вугілля, глину, ліс, пшеницю тощо. Про культуру не дбали взагалі. Панували тільки московські ЗМІ.

– Але нинішня влада різко змінила геополітичний вектор України – до Євроспільноти.

– Це по-своєму добре, але ж нам потрібно зберігати власну національну складову, розвивати українське виробництво. Прикладами для нас є Японія, Франція, Бразилія, які в основу економічного чинника закладають виховання національної свідомості громадянина.

– Тоді які маємо перспективи?

– На нас чекатиме реформаторський період – нарешті вповні усвідомити, яку державу будуємо, чого прагнемо. Олігархічна держава – це шлях до корупції, виснаження національних надр і народу, а також знищення національної культурної складової. Ми потребуємо держави з рівними правами для кожного громадянина. Держави, яка по-справжньому примножувала матеріальне і духовне багатство нації, оберігала наш одвічний етнокод.

– Чим зараз живе Національна спілка майстрів народного мистецтва України?

– Разом з  естонськими фахівцями готуємо необхідні документи для того, аби писанку визнали елементом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Нині існує до 50 тисяч взірців унікальних мініатюрних розписів на яйці.

Готуємо великий ілюстрований Словник українського народного мистецтва, який міститиме понад 20 тис. термінів, кілька тисяч унікальних малюнків і фотографій з найдавніших часів. Це буде своєрідна мистецька енциклопедія.

Оскільки народне мистецтво і національна кухня – дві галузі, які не можна роз’єднувати, укладаємо Словник українських обрядових хлібів, який міститиме близько тисячі наукових статей. Нас надзвичайно турбує тема національної кухні, тому що її варто розглядати не по-аматорськи, як це роблять зазвичай, а глибше, глибинніше, через призму етнопсихології, діалектології, обрядовості.

Ми також підготували Цільову програму збереження розвитку народних художніх промислів, але нам потрібна підтримка законодавців та урядовців. Якщо Кабінет міністрів підтримає наш проект, зможемо нарешті легалізувати народне мистецтво, бо навіть наш Держстат не підтверджує існування цієї галузі.

– Як нині виживають майстри?

– Важко. Відверто кажучи, народний майстер у нас поки що більше скидається на чужинця. В цивілізованих країнах – закон: держава надає майстрам фінансово-економічні преференції, забезпечує необхідною сировиною, організує замовлення, допомагає будувати майстерні тощо. У нас цього немає. Тому й маємо те, що маємо: серед талановитої молоді все менше охочих реалізувати себе в народному мистецтві.