Була б моя воля – державним законом потвердив би, щоб кожен, хто наживає чи прагне надбати статків хазяйнуванням на вкраїнській ниві, обов’язково хоч раз побував у селі Михайлики на Полтавщині, в «Агроекології» – приватному сільгосппідприємстві славетного Семена Антонця. Для переважної більшості господарників це стало б одкровенням, що зміцнює дух і примножує мудрість, – як для віруючих святі місця, знаки Божого дару чи першохрами. Комусь треба їхати сюди на селянську прощу. Для декого вона, можливо, стала б покаянною: розбудила б давно приспану совість, і він, той дехто, може, навіть паленіючи із сорому, пересвідчився б тут, при чистому ликові живодайних Антонцевих нив, яке дикунське гарбання та поругу чинив доти на своїй землі, якщо задля свого блудного лакомства, на догоду тричі розпроклятому баришу, нівечив, виморював, витруював її живу плоть, витягував останні соки.  

Ні, не святий апостол Семен Антонець, не всеможний правитель чи премудрий Божий старець, до якого на пораду їздять далекоглядні та й безвольні правителі. Селянин у надцятому коліні – це за походженням. А за громадянським статусом – «біла ворона». Мали і, дякувати Всевишньому, ще маємо такий рідкісної проби, завтовшки з волосінь, самородний пласт людей, які на своєму місці творять дивовижні дива. Лічені одиниці тих, що визначають поступ. У гірші часи їх, зазвичай, першими робили «ізгоями», «єретиками», «ворогами народу», у кращі – власкавлювали всілякими почестями і нагородами. Але за всіх епох – не наближали до влади: в ліпшому випадку милостиво слухали, проте рідко коли чули.

Один із біографів Антонця доцент Полтавської державної аграрної академії Віктор Самородов колись порахував: за 36 років господарювання у Михайликах Семен Свиридонович прийняв 21 тисячу чоловік із 36 країн світу. Тепер, коли Антонцевий стаж керманича сільгосппідприємства сягнув сорокалітньої межі, ця статистика зарубіжних відвідувачів «Агроекології», звісно, приросла у цифрі. А на  українських – колективних та поодинці – гостей Михайликів і ліку нема: образно кажучи,  на кожному квадратному сантиметрі неозорих нив «Агроекології» – живі знаки людських пучок. Переминають прибульці пальцями землю, промацують оком кожну грудочку, нюхають її, наче миро небесне… Подив і захоплення, «ойкання» й «огогокання», компліменти і славослів’я господарю… Майже сорок років Антонцеві широкополі лани не панахалися лемешами плугів, не чамріли од мінеральних добрив, не билися в корчах під рукотворною задушливою пестицидно-гербіцидовою зливою. Тут земелька повносило дихає життям, сама себе наснажуючи. По-науковому, це значить «особлива система ведення сільськогосподарського виробництва, яка базується на принципах повної узгодженості інтенсифікації галузі із законами природи». А на практиці – за останні роки урожайність зернових у господарстві сягала 52 центнерів з гектара. А стоцентнерними з гектара намолотами кукурудзи в «Агроекології» вже давно нікого не здивуєш.

Отже, таки є чим захоплюватися, є з чого «ойкати» й «огогокати». І компліменти слати, і славословити. Коли французька кінодокументалістка Колін Серро знімала фільм про органічне землеробство у світі та, об’їхавши, понад півсотню країн, прибула зі знімальною групою в Михайлики, подиву її не було меж. «В Україні, – зізналася згодом, – я знайшла справжню зірку біологічного сільського господарства – Семена Антонця, який доводить, що цим можна займатися й у великих масштабах і отримувати від цього гарні результати».

Не був би Антонець «білою вороною» – купався б як у живій воді у щирих похвалах його численних гостей, жив-поживав, добра наживав і клопоту не мав. Але не був би «білою вороною», – вочевидь, не став би Антонцем, якого знає світ. Отака діалектика, коли велике бачиться на відстані. Десь із Франції чи з-за океану – будь ласка, а в себе під боком – ні-ні… Десятиліттями всією потугою свого господарства втовкмачує Антонець своїм колегам-гречкосіям азбучну істину, що землеробство – прямий і єдиний законний нащадок словосполучення «землю робити» (себто нарощувати, а не руйнувати гумус), що поле без плуга, хімії, генно-модифікованого насіння – не його, Антонця, забаганка, не «надто дороге задоволення», не витребеньки для жменьки багатіїв, а природний стан і традиційна культура українського повнозерного землеробства. Викладається Семен Антонець в залізній своїй логіці, в незаперечних аргументах, а дорогі його зусилля – здебільшого як вода у пісок… То не до часу, то не до місця, а то й не до шмиги комусь із державного поводирства.

Стукає Антонець у всі владні двері, в усі «медіа» зболенням своїм, бо вірить: в тому, що Бог дарував нам неабияке багатство рахманних чорноземів, – осібне історичне призначення нашої країни як світової житниці. В одній із своїх статей пише: «Зараз лідери нації шукають шляхи подальшого розвитку держави, формують національну ідею. Не будемо брати на себе місію визначати пріоритети нації, а лише зазначимо, що, наприклад, поле, засіяне озимою пшеницею, при сприятливих погодних умовах, дотриманні технології та достойних закупівельних цінах, може забезпечити 3-х – 5-тикратний прибуток. У якій іншій галузі таке можливо? Практично це означає, що максимум фінансів слід пропускати через землеробство – максимальна віддача затрат відбувається тут і тільки тут».

Отак з високості щедрого хлібного поля бачить Антонець економічний та соціальний розквіт країни. Стоїть перед нами, коренастий, наче в землю вріс, селянською п’ятірнею час од часу закидає на маківку все ще непокірну чуприну, багатолітніми вітрами вибілену та проріджену, і розповідає про те, що бачить там, на овидах, куди багатьом не добачити:

«Вже під завісу Радянського Союзу ми почали нову еру в сільськогосподарському виробництві. На перше місце поставили умови праці і заробітну плату. Не все у нас виходило. Були моменти, коли збиралися люди (то був колгосп, а згодом акціонерне товариство) і казали, що Антонця треба вигнати, як і всіх кругом виганяють… І от зустрічаюся якось з генеральним директором шведської фірми «Делаваль» – в кабінеті тодішнього міністра сільського господарства. Розмовляємо, а зарубіжний гість пита: «Кого ви представляєте?» – «Та, – кажу, – кого ж? Колгосп. Я голова колгоспу». Це був 1989 рік. А він: «То я ніяких справ з вами мати не зможу. Бо у вас найвищий орган – збори. А підняття руки – голосування – не несе за собою жодної відповідальності». Мудро, бо воно й справді так. Он і депутати, які нині голосують кнопками, теж фактично не несуть за те жодної відповідальності. Інакше має мути. Скажімо, проголосували на зборах, вибрали керівника, а той керівник взяв та й розвалив хазяйство. Якби по правді – то треба, аби кожен, хто голосував за такого, оплатив той розвал зі своєї кишені.

…І от ми спершу створили акціонерне товариство, потім – приватне. Я тільки один був засновник. Дійшло діло до землі. Взяли землю в оренду. Орендна плата за гектар паю – 6 центнерів сухого зерна. Тепер кажуть: треба підняти орендну плату до чотирьох, а то й до 5-ти. А переведіть-но: ціни на зерно ростуть – вартість шести центнерів завжди йде на випередження. Я на зборах казав: «Люди добрі, гроші – полова, а зерно є зерно».

…Я перед вами – засновник приватного підприємства. Коли чують «приватне», розуміють, що якогось конкретно чоловіка, новоявленого поміщика… Наше приватне підприємство створене для отримання прибутку та забезпечення робочих місць. Але все, що маємо, належить підприємству – не Антонцю. У нас є робочий колектив, профспілка. Але управління – персональне, і відповідальність – персональна.

…А чому ж розвалилися господарства? Бо були створені такі господарюючі моделі, за яких не було повної відповідальності. А ми пішли іншим шляхом. Коли брали в людей майно в оренду – брали тимчасово, для переоформлення. Проте ми його одразу ж викупили. Де взяли гроші? Заробили. І викупили майно з відстрочкою платежу на 5 років. Але майно – наше, ми за нього несли відповідальність. Так хазяйство зберегли.

…Земля? Була оренда на 10 років, зараз – на 25. І ми поставили питання руба: або ми розходимося, або переглядаємо термін оренди. Який смисл оренди на десятирічку? Можна, звісно, деякий час протягти, але ж набиратися сил, будувати ферми, придбавати мільйонну техніку – нема смислу. І люди зрозуміли, підтримали».

Антонцева «Землеробська Академія», про яку мовить світ, направду, не китайська грамота чи Соломонова премудрість: її суть затямить навіть агроном середньої руки. Років 5 тому і я там був. Виїхали на поле: травень урозповні, а озима пшеничка аж скипається темно-густим малахітом – густа, як добра щетина. Стоїмо на обніжку, топчемо польову дикоросль, а від озимини очей відірвати не можемо.

– Оце бур’яни під нашими ногами – такі ж і на полі, – каже Антонець. – А суть у технології. Основна культура поборює, переганяє бур’яни. Це поле, як і це господарство, ми прийняли 10 років тому. Тоді земля нездатна була родити: давала зернових 21 центнер з гектара. Нині тут жива земля: поле вже двічі було під сидеральним паром з еспарцету, ще двічі ґрунт угноювали. Тепер воно здатне давати  з гектара 70-центнерний врожай пшениці. А кукурудзи на зерно – то й до 100 центнерів.

Науковець Віктор Самородов не приховує емоцій:

– За модель господарювання, яку запровадив Семен Антонець, йому  треба доземно вклонитися. Він створив усі умови, аби Матінка-природа віддала ниві всю свою животворну силу. Україна має 32 відсотки світових запасів чорнозему. А ця благодатна сторона – справжній «чорноземний клондайк», яким ще Василь Докучаєв захоплювався. Останні шість лекцій Докучаєва – знамениті, він прочитав їх Полтавському земству: «Все проїмо: золото, нафту, газ. Залишиться одне – «цар ґрунтів» чорнозем». Де у світі 9 тисяч гектарів таких є?

Сумну картину стану українських ґрунтів, означену полтавським науковцем, виповнює безстороння статистика, мимоволі піддаючи поважному сумніву столітньої давнини докучаєвський оптимізм щодо землі: наше індустріалізоване дикунство та капіталізоване хижацтво нині здатне ледь не одним махом пустити на потраву і Богом даного, здавалося б, вічного «царя ґрунтів». Смертельні щелепи вже загрозливо скрегочуть – саме час «пробі!» кричати: понад 40 відсотків українських сільгоспземель піддано деградації. Ґрунти втрачають гумус та поживні елементи, переущільнюються, еродують. За століття вміст гумусу змалів з 13-14 до 3-5 відсотків!

– Кілька років тому, – продовжує розповідь Віктор Самородов, – я привозив сюди Бориса Опаріна, директора найбільшого у світі Санкт-петербурзького музею ґрунтознавства, заснованого ще Василем Васильовичем Докучаєвим. Дорогою в Михайлики гість, геть перенасичений зустрічами, попросив мене: мовляв, на знайомство з господарством – не більше 10 хвилин. А приїхав – і залишився на 2 доби. Прощаючись із Семеном Свиридоновичем, сказав: «Приїжджаю у музей – вішаю ваш портрет поряд з Докучаєвим: ви єдиний у світі йдете його шляхом».

–  Чому в Антонця на полях немає бур’янів і як він з ними бореться? – підхоплює розмову колега Самородова Микола Опара, проректор Полтавської аграрної академії. – Та тому, що у нього науково обґрунтована сівозміна, яку за новітньої історії ми, на нашу біду, зігноруємо. Поля не забули, що таке перегній.

На дефіцит органіки в «Агрохімії» не скаржаться: на фермах – 5 тисяч голів ВРХ, зокрема майже 2 тисячі корів. Ми побували на одній із чотирьох МТФ – у селі Куйбишеве. Зовні – корівники як корівники, такі і в моїй рідній Грибові колись стояли, худоби преповні. Різниця в тім, що в моєму селі уже й духу по фермі не чути, колгоспні хліви до цурки розтягли ще у першу каламуть «аграрних реформ». А тут усе по-господарськи – доглянуте, побілене, свіжою фарбою сяє. На вході – санпропускник, тирсовий килимок для дезінфекції взуття. Словом, все як треба, як було колись на фермах у добрих господарствах. Утім, про «колись» тут можна згадувати, хіба що прогулюючись повз літні обори. Та й то, якщо за загороду не дивитися, бо корови там – як хмари, одна за одну краща. Такі у ті «колись» хіба що на столичній Виставці передового досвіду демонстрували, у павільйоні «Тваринництво». Дебелі, ситі голштини ще віддаля молоком пахнуть. І чисті, наче щойно з купелі.

А зайшли в приміщення і зрозуміли – не щемливою ностальгією віє, а світлою мрією, для багатьох наших горе-господарів, далебі, незбагненною: потрапили як є в далеке завтра українського промислового молочного тваринництва, де порядкують комп’ютери, а доїльний цех за скляною затулою – мовби операційна в якомусь модерновому медичному центрі. Щодня лише на цій фермі надоюють 9 тонн молока. І якого молока! Напевно, таке на смак має текти у знаменитих біблейських молочних ріках з киселевими берегами. У раціоні корів – лише природна продукція: сіно, сінаж, силос. З мінеральних добавок – сіль і крейда. Тому й молоко: не молоко – нектар. От тільки куди йде той самородний дар Природи? Не на дитяче харчування, не в окремий переробний цех, де випускають дієтичну, лікувальну чи й просто, як у народі кажуть, «натуральну продукцію». Те молоко б державі з Антонцевих ферм вивозити з почтом, як еліксир життя, – для особливих людських потреб. Де там! Возили донедавна на завод дитячого харчування, та й то з потугами, бо брали лише частину молока. А тоді змилостивилися харківські переробники, погодилися брати. Проте там тече воно, горопашне, в загальний чан, і з чим його калапуцькають, якими ерзацами «доводять до товарного вигляду» – знає про те лише біс та головний технолог  заводу.

Семен Антонець має на те свою думку. Тверде переконання Господаря, яке нині навряд чи переконає господарів рангом вище – надто вже «єретичне» воно, або як наші політики висловлюються, «непопулярне»: в Україні доти зменшуватиметься поголів’я корів, поки молочну продукцію масовано знецінюватимуть сурогатами та домішками.

–  Тільки тоді буде прогрес, коли поставимо питання якості: молочний продукт повинен бути якісним, незалежно від того, звідки йде: з особистого двору чи з ферми. Бо коли не буде домішок – продукту не вистачатиме. І тоді це спонукатиме державу й аграріїв нарощувати тваринництво. Є й інший значущий психологічний момент. Зменшується поголів’я корів у населення. Чому? Бо мала закупівельна ціна: закупівельники платять людям значно менше, ніж господарствам: кажуть, молоко забруднене. А все ж виливають в один котел – коли той-таки сир роблять… Немає стимулу – немає селянського романтизму у виробництві якісної продукції. А романтика – це прагнення до добра. Буде це прагнення – буде в усіх господарствах так, як у нас.

Оці Антонцеві слова про селянську романтику кожному чиновникові аграрної галузі, кожному  керівникові сільгосппідприємства, кожному, хто робить бізнес на землі чи у селі, слід вписати великими літерами на чисті аркуші, вправити у рамки та й повісити у себе по кабінетах на видноті. Бо й справді – не в агротехнологіях премудрість Антонцевої «Селянської Академії», не в його передбачливості, дядьківському прагматизмі, вмінні рахувати, економити, витрачати, не у здатності розпізнавати нове, відділяти зерно од полови – на полі і серед людей… Не лише в цьому. Допитливий шукач секретів таких натур мав би знайти ключі не до комор і скринь, не до бухгалтерських книг і фінансових звітів, а до тієї тонкої субстанції, яку намагаємося осягнути, коли читаємо значний літературний твір, милуємося полотнами великих художників чи слухаємо класичну музику. Так-так, мій іронічний читачу, всі секрети – там, у тій людській галактиці, яку називаємо душею. Сам Антонець у тім зізнався, процитувавши слова свого приятеля, власника знаменитої фірми «Хорш» Майкла Хорша: «Щоб вести органічне землеробство так, як пан Семен, треба землю відчувати душею».

Хтось скептично пхикне: мовляв, красива фраза – не  більше… Ні ж бо, прагматичний скептику, у цьому управлінська, менеджерська сіль – не у холодному розрахунку. За холодним і так званим ефективним менеджментом, працювало б у господарстві не півтисячі, як нині, а дві сотні людей. Звісно, і заробітки побільшали б та й податків на зарплату, вочевидь, господарство менше платило б. Але не пішов на те Антонець: плодити безробітних по селах та ж таки душа і не дозволила. А рахувати він уміє – будь здоров. Каже, зарплата і тепер була б значно вищою, якби не туполоба система оподаткування.

– Скажімо, – пояснює Антонець, – механізатор згідно з нормами заробляє за годину 12 гривень. Робочий день – 7 годин. Із оцього заробітку беріть належний податок, 53 відсотки. Але чоловік робить 12 годин. Йде подвійна оплата. І з цієї оплати деруть такі ж податки. Оподатковувати на повну треба лише нормативну зарплату, а те, що понад норму, – хай буде податок, але 5 чи 10 відсотків. Дайте змогу людині заробляти. А так же робиться страхіття: 53 відсотки від зарплати, а в магазині – ще 20 відсотків ПДВ. Це ж додана вартість, а її «додає» бідний народ.

Об’їжджаємо поля. На висілку за стіною дерев біліє довгий шифером критий дах.

– Ото свиноферма стоїть порожня, – Антонець махнув рукою – не знічев’я, а так, наче уявно погладив обриси даху. –  Ото паї. Ми їх викупили. Але люди не хочуть працювати на свинофермі. Все там відремонтовано, все є: дорога, вода.  Ждемо… Ждемо, аж поки схоче народ жити добре. Не красти чи дивитися, де що б відняти… Це буде «сімейна ферма». Там, образно кажучи, за рік «Мерседеса» не купиш, а за два заробити цілком можна…

Таке у наших селах нині – все ще екзотика, приємні винятки чи, як гірко пожартував хтось із колег-журналістів, «спогади про майбутнє».

–  Всі ці роки робилося так, що людина від землі відмовилася, – веде мову Антонець, маючи на увазі не війну, не часи окупації, а новітню нашу історію. – Не платили своєчасно орендну плату, або платили малу. Якщо земля у власності, значить людина має розпоряджатися цією власністю. Але земля – не велосипед, а всенародне багатство, і розпоряджатися нею абияк не можна. Якщо земля у власності, людина має право її продати коли захоче. Але продаж мусить бути цивілізований. Кажуть, наші селяни заможні: будинки, машини… Це правда, проте якщо селянське господарство не обслуговувати, не підтримувати, воно занепаде. А з чого ж підтримка селянської садиби? З землі. Господар землі повинен бути серед людей, тут господарювати. Інакше – будуть власники, які до господарювання не матимуть стосунку. Я не купував би землю. Може б, якусь дещицю прикупив би. Як можна жити серед людей, коли все твоє? Які в тебе будуть стосунки з людьми? Людям тоді треба давати подачку. А так у нас – засоби виробництва, у людей – земля, все у праці і все разом, йде творення.

Я не проти ринку землі. Але скажіть: продала людина землю, лишилася в селі. А без землі за що вона житиме? Збереження форм життя на селі – для того і земля. Хоча є сім’ї, що виїжджають з села, є старі люди, яким земля уже не під силу. То треба її продати тут, через спеціалізований банк. І ціну за землю треба правити, відштовхуючись від кадастру. Та коли в селі працює господарство – справа першорядної ваги зберегти його, не обезземелити…

Є з чого тривожитися Антонцю. Хоча юридично господарство захищене від прогнозованих несподіванок після відміни мораторію на купівлю-продаж землі: термін угоди з власниками паїв спливає не скоро, і доти орендарям, які справно виконують свої зобов’язання, здавалося б, можна спокійно працювати. Але мудрий Антонець на землі вік звікував і добре знає, які несподівані колінця викидає наше життя – особливо в часи усіляких перемін та новацій. Страшно й подумати, якої непоправної шкоди для країни, та й для світової практики землеробства, могло б спричинити зникнення «Агроекології» з земельної мапи країни. Дев’ять тисяч гектарів повносилих здорових чорноземів, на яких мудрі хлібороби не борються з Природою, не ламають її через коліно, а співпрацюють, співтворять з нею, свято шануючи її одвічні закони. Хіба не гідна ота земля стати Національним багатством країни – з відповідним юридичним статусом? Тисячі тонн полтавської землиці, вивезені понад сім десятиліть тому фашистськими окупантами, дали силу розквіту кільком національним паркам, зокрема і всесвітньовідомому «Сан-Суссі», що неподалік Берліна. Нехай ця трагічна сторінка нашої історії ще раз, на порозі «земельної революції», нагадає багатьом гарячим головам: чим менше шануватимемо свої національні скарби, набуті чи Богом даровані, тим більше шансів скористатися ними зайдам, загарбникам.

Нині «Агроекологія» – визнаний лідер органічного землеробства в Україні. Хоча на тлі світових набутків нам у цій царині ще роботи й роботи. Близько 430 тисяч гектарів української ниви, відведених сьогодні під органічне виробництво, – таки скромний показник, порівнюючи з 12 мільйонами га в Австралії, майже 5-ма мільйонами – в Аргентині чи ледь не 2-ма мільйонами гектарів у США або ж Китаї.

До 75-літнього ювілею Семена Свиридоновича Антонця побачила світ книжка «Бентежний талант хлібороба», куди увійшли статті ювіляра, фотодокументи, висловлювання про нього видатних, знаних і не вельми знаних михайликівських гостей, афоризми самого Антонця – наче пригорщі дзвонкової джерельної води.

Вчитаймося і ми, вдумаймося: «Виробництво органічно чистої продукції вимагає нового підходу і нового мислення. Я б сказав, що це праця людини у дружбі з природою й у злагоді з Богом. Адже з такою працею людина справді є землеробом. Вона робить землю. А краще сказати – землетворцем. Тому на землю треба дивитися не просто як на ґрунт, а як на живий організм, живу органічну масу, біоту. Доки суспільство саме цього не усвідомить, ми справу не зрушимо з місця».

Землероб – як ЗЕМЛЕТВОРЕЦЬ. Їй-Богу, краще не скажеш!