«І нехай нині говорять, що нове покоління не пам’ятає виступів Тарапуньки й Штепселя,  і що їх з телебачення  витіснила «свіжа гвардія» гумористів. Та незабутні штепселе-тарапуньківські вислови: «Здоровенькі були!», «Увечері в газеті – вранці в куплеті» й багато інших житимуть, мабуть, вічно», – писала якось одна полтавська газета. Згадавши призабуті гумористичні перли, люди неодмінно всміхнуться. І в уяві знову постане високий  худорлявий  актор з таким загадковим для не-полтавців і таким зрозумілим усім полтавцям ім’ям Тарапунька. А поруч  – невисокий опецькуватий партнер з цікавим сценічним ім’ям Штепсель.

Удвох вони створили комічний дует, який приніс їм славу, народне визнання, любов глядачів усього Радянського Союзу. У сценічній парі Штепсель –Тарапунька Юрій Тимошенко був українськомовним простачком, а Юхим Березін – російськомовним резонером. Ідея немислима для тих часів: – російський «старший брат» – справді заввишки, як штепсель, а українець –  як козацька вежа.

В інтермедіях Тимошенко зображував таки простакуватого, зате гострого на язик, іронічного хлопця, що вміє за себе постояти. А Березін грав упевненого у власній перевазі, пирожився, силкувався повчати. Тарапунька  на те відповідав ущипливо, несподівано і дотепно, збивав пиху. Двомовність дуету створювала  додатковий художній прийом, додавала особливо  колориту, приховувала в собі політико-соціальний підтекст. Вони мешкали в Києві, так і не прийнявши багаторазові заманливі пропозиції перебратися до Москви. Їхній творчий союз проіснував близько піввіку, поки смерть не забрала Юрія Тимошенка…

У 80-х роках прийшов дует «Кролики».  Володимир Данилець  і Володимир Моісеєнко вважали себе послідовниками Тарапуньки та Штепселя.  В одному з інтерв’ю  В.Данилець побивався: «Мене засмучує, що в Україні забули таких чудових акторів як Тимошенко і Березін, які понад 40 років працювали на естраді. Адже в СРСР було тільки три великих артисти – вони і Аркадій Райкін». Але стати послідовниками зіркового дуету «Кроликам» не вдалося. Спершу глядачі зустрічали артистів «на ура». Але поступово охололи. Своїми мініатюрами молоді артисти свідомо чи ні утверджували стереотип меншовартості українців, нашої  мови і культури. Це були примітивні «кацап» і «хохол»,  був не гострий живий гумор, а зневажлива насмішка.  Яка відлунювалася не здоровим сміхом, а дурнуватим «ги-ги». Мабуть, не випадково, «українські» артисти, все частіше стрічаючи в рідних залах глухе неприйняття їхніх пласких «шуток»,  гайнули підкоряти Москву і москвичів…

Але повернемося до наших «зіркових» Тарапуньки і Штепселя. Юрій Трохимович Тимошенко народився у полтавській вчительські родині 2 червня 1919 року. Батько викладав математику, мати – українську мову і літературу. Та були вони не тільки педагогами. Батько грав на гітарі і скрипці, мати чудово декламувала, обоє мали акторський хист, який і передали у спадок синові. Дитиною Юрко багато читав, навіть складав вірші. І коли до полтавських літгуртківців завітали  знані поети Павло Тичина та Микола Бажан, хлопчина був серед тих, хто читав гостям свої вірші. Прочитане  сподобалося, бо в Юрковому літературному альбомі з’явився автограф Павла Тичини. На його пропозицію Юрко взяв участь у конкурсі поетів-початківців й отримав першу премію.

Коли 1933 року родина Тимошенків, втікаючи від голоду, перебралася на Донбас, хлопець став постійним дописувачем «Піонерської літературної газети»: на її сторінках частенько з’являлися його вірші. Також регулярно друкується у всеукраїнському журналі «Піонерія» та в газеті «На зміну». А згодом, повернувшись до Полтави, з’являється  і в тамтешній пресі.

Здавалося, доля його ясна і вирішена. Однак переважила  любов до сцени. Юрій не тільки відвідував вистави місцевого театру імені Гоголя та не пропускав  усіх, хто приїжджав з гастролями до Полтави, а й сам брав участь у драмгуртку.  Ще Донбасі виступав  на районній олімпіаді у Горлівці, де завоював перший приз.  Нагороду – бронзову статуетку партизана – і досі зберігає родина Тимошенків.

Улюбленим літературним персонажем Юрка став Остап Бендер. Хлопець знав напам’ять безліч висловів і монологів «великого комбінатора», і цим при нагоді бравував. За свідченнями побратима по естраді славетного Андрія Сови, десятикласник Юрко навіть написав п’єсу за мотивами  знаменитих творів Ільфа і Петрова, сам намалював декорації, дістав малинові штиблети, зелений костюм (щоб як у Остапа Бендера!) і зіграв  головну роль. Вистава мала чималий  успіх. Самодіяльні актори «гастролювали»  по сусідніх школах, у місцевому палаці піонерів та клубі залізничників.

Учасниця театрального гуртка Наталя Астахіна  згадувала: «На репетиції збиралися у дворах…Артисти з нас були ще ті. Я грала студентку, Юрій – Остапа Бендера.  До речі, через багато років, ставши уже відомим, він дуже образився, коли його не запросили на роль Бендера в першій екранізації «Стільців». А з нього б вийшов відмінний Бендер». Інколи старшокласники проводили репетиції разом із драмгуртком молодших школярів, у якому займалася майбутня народна артистка Радянського Союзу Клара Лучко.

У 1937 році, закінчивши школу, Юрій Тимошенко «з мрійними роздумами великого комбінатора» став перед екзаменаторами театрального інституту й отримав «п’ятірку». Студентський гуртожиток Інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого звів його з Юхимом Березіним.

Юхим Йосипович Березін був однолітком Тимошенка, народився в Одесі. Батько – капельдинер Одеському цирку, і дитинство Юхима минуло серед артистів. Коли в школі  організували драмгурток, Юхим став активним його учасником, пробував себе в режисурі. Навчаючись у десятому класі, на шкільному конкурсі за роль самозванця Лжедмитрія в трагедії Пушкіна «Борис Годунов»  отримав  звання лауреата.

Зустріч Юхима Березіна і Юрія Тимошенка стала поворотною  –  їхні творчі і життєві шляхи зіллються назавжди. Спільний виступ на професійній сцені Тимошенка і Березіна відбувся 1 вересня 1936 року в Київському оперному театрі:  як статисти вони грали козаків у «Тарасі Бульбі» . І з захопленням стежили за грою видатних народних артистів Радянського Союзу, чудових співаків Івана Паторжинського,  Марії Литвиненко-Вольгемут, Михайла Гришка та інших.

Щоб заробити грошей – собі і для студентської каси взаємодопомоги, – друзі працювали у театралізованих концертах. Юрій одягав форму міліціонера і на все відповідав «коронною» реплікою: «Давайте не будемо».  Березіну придумали роль театрального монтера Штепселя. Їхній перший виступ відбувся у Київському залі естради по вулиці Шота Руставелі, у ревю «Тринадцять Челіт». На першому Всесоюзному конкурсі артистів естради у Києві суперників у них не було. А на заключний конкурсний тур вони мали вирушати до Москви –22 червня 1941 року…

Війну Тимошенко і Березін зустріли з гвинтівками й протигазами у «гумористичному» підрозділі: міліціонер і монтер виступали на призовних пунктах. Згодом їхній дует з’явився   у складі ансамблю пісні й танцю Павла Вірського Південно-Західного фронту. Стало зрозуміло, що образи міліціонера і монтера тут аж ніяк не підходять і за одну ніч артисти «перекваліфікувалися». Тимошенко написав нову сценку,  де глядачів розважали кухар Галкін і банщик Мочалкін. Кухар похідної кухні у ковпаку з ополоником та банщик з березовим вінком у руках одразу  стали друзями бійців. Разом з передовими військовими частинами,  піднімаючи бойовий дух воїнів, естрадні бійці Тимошенко і Березін дійшли до Берліна.

Після війни шляхи  побратимів тимчасово розійшлися. Юхим Березін працював асистентом режисера Київського театру російської драми, а Юрій Тимошенко поїхав до Олександра Довженка в Москву, зніматися в кіно. Але на той час відомого митця відлучили від роботи на кіностудії. Довелося Юрію повернутися у Київ: очолив тільки-но організований колектив – Джаз-оркестр УРСР. Але зустріч із Довженком не була марною. Саме Олександр Петрович порадив молодому артисту  взяти естрадне ім’я Тарапуньки, від назви маленької річечки у Полтаві. Якщо псевдо Штепсель було у Березіна ще з часів студентських «капусників», то Тимошенко виступав тоді як Бублик.

Їх знову творчо об’єднав уже  Другий Всесоюзний конкурс артистів естради. На ньому Тарапунька і Штепсель стали переможцями. Відтоді почався їхній стрімкий творчий злет. Це була особлива естрада: вишукана, смачна, точна, дотепна, несподівана. Своїми регіональними акцентами вони насправді об’єднували Україну, не опускаючись до висміювання якихось мовних чи культурних неоковирностей.

Дует Тарапуньки й Штепселя мав шалену популярність в усьому СРСР.  Варто було заявити їхню участь у концерті – квитки розліталися миттєво.  Жодна святкова передача Всесоюзного радіо чи телебачення не обходилася без них. Їхня творча дружба – справді унікальне явище. Вони були геть різними: Тимошенко – вибуховий, ризиковий, непередбачуваний, велика дитина, улюблені ласощі якої – бублики з молоком. Березін – спокійний, стриманий, мудрий і розважливий, люблячий чоловік і турботливий батько,  противник усяких авантюр.

Виступи на естраді Тимошенко та Березін поєднували з роботою у кінематографі. 1949 року у фільмі «Падіння Берліна» Тимошенко створив цікавий образ солдата Зайченка. Боєць пройшов усю війну і загинув на сходах Рейхстагу. За  цю роль  артист одержав Сталінську премію. 1955 року учень Довженка режисер Віктор Іванов зняв фільм «Пригоди з піджаком Тарапуньки» – за сценарієм Юрія Тимошенка, теж довженківського учня. У доробку обох сатириків – 7 фільмів, у яких вони були і режисерами, і сценаристами, й акторами: «Тарапунька і Штепсель під хмарами», «Штепсель женить Тарапуньку», «Їхали ми, їхали» та інші.

Членства у єдиній і неминучій партії артистам Тарапуньці та Штепселю вдалося уникнути. Хоча їх багато разів просили: «Вам не потрібно вчити статут – ми вас і так приймемо». На що Тарапунька серйозно відповідав: «Та недостойний я, недостойний…». У народі безмежно любили Тарапуньку та Штепселя, тому й влада змушена була терпіти їхні «вибрики».  Побутує легенда, як перед черговим виступом у Кремлі Тимошенко вирвав собі зуба – щока розпухла, і виступ комедійного дуету відмінили. На що Березін, нібито, сказав: «Ну й дурень ти, Юрко… На всі концерти зубів не вистачить…»

Був час, коли спеціально поширювали чутки, що Тарапуньку і Штепселя посадили. «Насправді нічого подібного, звісно, не було, – згадує дружина Тимошенка Юлія Пашковська. – Просто Юра і Фіма не були у фаворі у високих начальників. Чоловік завжди говорив, що від влади потрібно триматися подалі. Кожного разу, пишучи нову програму, повинні були її візувати у секретаря ЦК Компартії України з ідеології. Партчинуша вказував, де і що треба прибрати. Коли Тарапунька зі Штепселем виступали в Палаці «Україна», програму «причісували». Але коли виїжджали подалі від начальницьких очей, то зі сцени лунали нецензуровані інтермедії. Юра казав, що любов до свободи йому прищепив Олександр Довженко».

Український гуморист Павло Глазовий згадував: «Тоді вважалося за честь писати для Тимошенка і Березіна, котрі мали величезну, неймовірну популярність. Попередньо я зустрічався з Юрієм Трохимовичем, він мені пропонував теми, і через певний час я вже приносив артисту готову інтермедію. Іноді він робив зауваження, і ми разом допрацьовували, іноді приймав беззаперечно». Тимошенко часто говорив: «Акторство – це вже наша турбота. А ви напишіть так, щоб двірник прочитав і люди реготали» .

Постійними авторами  знаменитого дуету  був  Роберт Віккерс та Олександр Каневський, рідний брат відомого актора Леоніда Каневського – зять Юхима Березіна. Для гумористів пробував писати мініатюри Борис Ласкін, а відомий  режисер «Таганки» Юрій Любимов – запропонував  свою версію постановки п’єси «ВІД і ДО». Але  гумористам не все підходило.

Помер Юрій Тимошенко під час гастролей в Ужгороді 1 грудня 1986 року. Як текла Полтавщиною річечка Тарапунька так і тектиме довіку, а з нею і пам’ять про веселого та дотепного українця Тарапуньку – Юрія Тимошенка –  житиме і житиме…

Втративши друга і соратника, Юхим Березін виїхав до Ізраїлю. Помер у Тель-Авіві, переживши свого друга майже на 18 років.

У Полтаві, на  вулиці Сковороди, зберігся будинок, у якому проживала родина Тимошенків. Але меморіальної дошки на ньому, як це не гірко, й досі немає.