До вас прийшли гості. Наобіцяли цілу торбу достатку та миру, один показав на собі вишиту сорочку, другий поклав праву руку на серце і проспівав: «Ще не вмерла!» Ніби ж то свої? Ви їх до столу запросили, хоча й не дуже знаєте, але… А вони хвалять ваші страви, внука взяли на руки. Долоні вітально склали та й пішли. І ви їм повірили…

Через певний час щось стало пропадати з хати. Ви навіть знаєте хто цупить майно, а той каже: «Самі крадете в себе!!!» І то строго так, ще й пальцем викивує! Та й сусіди косо вже зиркають. Тут і здоров’ячко ваше з образи похитнулося, а вони вже знов на порозі:

– Злодіїв викриємо, зловимо, покараємо!..

Та руку на серце.

– Ось вам ліки, правда трошки дорогуваті, зате помічні!..

Долоні вітально склали, мов крила, й… полетіли.

І ви їм знову повірили…

Потім лікар повідав, що ті піґулки з крейди роблені.

А злодія таки забрали з села та… начальником судів поставили у столиці.

Наступного дня хтось ваш город обчистив. А потім до хати нагодилися невідомці: сказали, що це, виявляється, їх город… І хата ця їхня… І душа ваша їм належить… Та й показують портрети тих двох, які ото колись до вас приходили.

– Маєте їм руки цілувати, що вас живих залишаємо!..

І пішли… А хід – точно такий, як у тих двох. І голоси…

Сусід, колишній фронтовий доброволець, хотів на ваш захист стати. Чорне авто його наздогнало, два рази переїхало через тіло бездиханне. А поліцаї через тиждень протокола склали: сам, мовляв, двічі під машину кинувся, карати нема кого.

Молодий хлопець, що тільки з АТО прийшов, зібрав односельців, аби на захист ваш громадою стати. Та серед ночі хата його загорілася, а двері хтось знадвору колом підпер…

А там – двоє батьків-інвалідів та хлопець цей молодий. Інші за кордон повтікали, а той безпомічних батьків доглядав, тому й мобілізували успішно. Ще хата дотлівала, а на дереві вже хтось записку причепив: «Хто буде проти – на цвинтарі місць багато». І дві руки намальовані – ніби крила.

Через три дні пожежна приїхала – самопідпал, виявляється. І в тому винен… отой юнак. Коли б вижив – йому прокурор пожиттєво готував. А так – карати нікого!

І вже до вас серед ночі стукіт у двері. А на порозі комірчини отих двоє гостей у нових вишитих сорочках. Лиця їхні за тих пару літ геть змінилися, вже зовсім не нашинські, але… Картки в руках тримають… Платити треба за повітря і траву. Бо дерева десь позникали – тільки пеньки… І в очі дивляться:

– А, може то ви?

А ми руки розвели – не винні, мовляв. Нам, аби не гірше – в комірчині, в куточку, на пеньку… Тому карати нікого.

Чи, може, все ж таки є? І за що, і кого?
Коли починаємо?