Геть захеканий, заскочив до волонтерського автобуса і нарешті зупинився. Відсапуюсь, подумки проклинаючи систему київських підземних переходів. Мені, нетутешньому, орієнтуватися у мегаполісі дуже важко, а тому, й так запізнюючись, втратив ще купу часу, щоб просто допетрати, як дістатися на протилежний бік дороги. А потім ще стільки ж, аби втрапити до потрібної точки. Благо, все вже позаду, нарешті починаю роздивлятися.

Спитаєте: «Що роздивлятися в автобусі? Хіба тебе цікавлять масні плями на потертих сидіннях, комахи на стелі?» Звісно, у звичайному розглядати, може, й нічого, а волонтерський автобус – то ж зовсім інша справа.

– Всьо карашо?

На мене дивився високий, усміхнений хлопець років 25-ти. Акцент видавав в ньому явно не корінного жителя України.

– Man, chill and drink some water, – продовжував він, простягаючи пляшку «Моршинської».

Дякуючи приймаю цей нехитрий гостинець. Стояла нестерпна спека, а після майже годинних шалених перегонів через усе місто до станції метро «Академмістечко» пити хотілося нестерпно. Втамувавши спрагу, продовжую роздивлятися навколо. Це непросто. Автобус ущерть переповнений, я й сам притиснений до дверей. Навіть не вдалося побачити свого одногрупника Андрія, через котрого і дізнався про волонтерський рух «Сміливі відновлювати» – групу молодих патріотів, котрі допомагали розбирати завали постраждалих від війни осель.

Нарешті рушили. Швидко міську забудову змінили одноповерхові дачні будиночки і котеджі. Все більше зелені, ліси та поля милували око. Відволікшись від насолоди пейзажами, дослухаюся до розмов у салоні. Хапаю уривками сміх і жарти. Дві дівчини, перешіптуючись про щось, теж пирхають, хихочуть. Низенька юнка у великих окулярах чистою англійською щебече щось здоровенному хлопцеві, під два метри зростом. Вона явно іноземка, а він – точно українець. Навіть з усмішки видно. Ніяковіє. Просто не встигає подумки перекладати щебетання співрозмовниці. І залишається бідоласі хіба що згідливо кивати, червоніючи.

З-поміж іноземців у нашому автобусі були не тільки гості з Великої Британії. Чув і німецьку. Щоправда, хто саме «шпрехав», так і не зміг побачити. Але голос був чоловічий.

А хлопець, який пригостив мене водою, виявився іспанцем і мав доволі кумедне ім’я Горка. Сам він з Валенсії. Поруч з ним – його друг Гектор, але той з іспанської півночі, з Країни Басків. Вони приїхали в Україну на декілька днів – волонтерити.

Звичайно, крім іноземної, всюди звучала наша, українська. Радію, що за всю поїздку не почув жодного слова російською. В автобусі не було людини, якій за 30. Та й тих, кому за 25, у нашому товаристві навряд чи знайшлося б.

Тим часом звичну і милу оку картину українських лісів і ланів за вікном усе явніше спотворювала війна. Частіше бачили пошкоджені будинки, глибокі ями-вирви від вибухів, що так нагадували порожні зіниці. Чорними кишками тяглися покинуті лінії окопів, немов нарости на земному тілі, тут і там з-за дерев вигулькували горби: присипані землею споруди з неотесаних колод, грубо збитих дошок і бетонних плит – бліндажі та дзоти.

За пів години наш волонтерський тарантас нарешті зупинився. Зраділи всі, бо від задухи перебувати в салоні було ще тим випробуванням. Легені волали про свіже повітря, а затерплі од стояння ноги просилися пройтися м’якенькою зеленою травичкою.

Двері відчинилися під наше дружне полегшене зітхання. Яке, втім, одразу змінилося розчарованим охканням – зупинилися не там. Водій помилився. Осоружні двері зачиняються, їдемо далі. Благо, знемагати довелося недовго. За 10 хвилин перша група волонтерського десанту висипала на волю, і я разом з нею. Наша лідерка перевірила наявність мішків для сміття і лопат, махнула водію, і автобус рушив далі.

Нас поділили на 3 групи, по 12-15 волонтерів. Кожна мала свій об’єкт. Наш був у селищі Мощун. Нині воно відоме всій країні, вписане в історію цієї війни, бо спекотного березня 2022 року стало стратегічною точкою оборони Києва. Бої тут точилися криваві, тому майже всі мощунські будівлі зруйновано чи понівечено.

Друга група, в якій був мій одногрупник, попрямувала в Ірпінь, а третя – до Гостомеля. Була ще й четверта група, найменша. Їй відвели об’єкт у самому Києві.

Отож, розібравши реманент, рушаємо до місця праці. Наша лідерка, дівчина років 25-ти, упевнено веде нас сільськими стежками мимо пошкоджених будівель. Нас чотирнадцятеро: шестеро хлопців і восьмеро дівчат. Іспанці Гектор і Горка йдуть поруч.

Невдовзі дістаємося до невеличкого двоповерхового будинку з маленьким, скоріше декоративним, городиком. Якщо не рахувати знесеного ударною хвилею кута та вибитих вікон, сам будинок майже вцілів. Більше дісталося двом сараям – їх зруйновано майже дощенту. Один – до фундаменту, від іншого залишилися тільки обгорілі стіни. Схоже, сюди потрапив ворожий великокаліберний снаряд.

Нас зустрічали. Господиня, жінка років сорока, разом із чоловіком і сестрою-близнючкою не могли натішитися – одразу стільки помічників.

Швиденько переодягнувшись у робоче, проводимо виробничу «п’ятихвилинку». Дізнаємося завдання: маємо прибрати розвалини двох сараїв. Що ж, треба – то й треба: беремося до роботи. Дівчата складають биту цеглу та сміття у мішки, хлопці відтягують цю ношу під паркан, звідти її потім забере спеціальна машина. Найстарший та найдужчий серед нас заходився розбивати здоровенною кувалдою рештки стін другого сараю. Цеглини-погорільці розсипалися в руках на дрібний порох.

Раз-два, раз-два! Кипить робота. Груддя цегли меншало на очах. Наші іспанські друзі енергійно снували туди-сюди, завдаючи на свої кремезні спини одразу по 2 лантухи. І не втрачали бадьору. Навіть коли всі потомилися і працювали вже не так жваво, Гектор та Горка й далі гасати наввипередки при незмінній «нормі вантажу»: по два повнісінькі лантухи за ходку. І при цьому вони зі щирим задоволенням вигукували нововивчені українські слова. Так, без усякого сенсу, просто смакуючи новонабуте у словниковому запасі. Найбільше їм сподобалося вимовляти «файно», «полуничка» і, як не дивно, англійське слово «Poppy». Його вони теж дізналися вперше. Справа в тому, що за обідом хазяйка пригощала нас пиріжками з маком. Обидва іспанці ніколи такого не пробували і спочатку прийняли чорну начинку за шоколад. А коли розкуштували, стали допитуватися що ж то за смачнюча штука. Їм пояснили: начинка з «Poppy», себто з маку. Це слово хлопці так уподобали, що пересипали ним свою мову і на зворотньому шляху в автобусі.

За декілька годин, повністю прибравши рештки першого сараю, взялися за другий, стіни якого наш товариш вже встиг повалити кувалдою. Проте роботу «поставила на паузу» господиня – покликала обідати. На столі одна за одною з’являлися тарілки з ковбаскою, паштетом, хлібом, різноманітним печивом, іншими простими, але такими смачними для зголоднілих молодих організмів смаколиками. І звісно ж, гарячий чай, кава, прохолодна водичка… На цю спільну трапезу кожен виставляв те, що прихопив із собою. І стіл помітно побагатшав фруктами, пиріжками з м’ясом і картоплею, солодощами.

По обіді разом з господарем пройшлися місцевим узліссям. Гнітюча картина.

– Бої тут були подекуди рукопашні, а он там, – наш поводир показує на один із будинків, – підбили ворожий БТР. Водія аж на дах закинуло. А там далі і нашу машину вразили. Боєзапас хлопцям підвозила. Водій загинув…

Повсюди лінії окопів та бліндажів. Тут і там натикалися на бронежилети, спальники, короби з під патронів. І на російські «сухпаї», які давно вже стали в інтернеті символом розгрому російської армії. Всюди, де армія агресора втрачала техніку та людей, залишалися ці квадратні зелені коробочки з величезними брудно-салатовими зірками і кричущими написами «Армия Росии» та «Не для продажи». Від початку боїв біля Мощуна минув понад рік, але не те, що людям чи тваринам, а навіть поліському вітру не було діла до того російського сміття, яке він міг легко звіяти подалі від людських очей.

А скільки такого «добра» досі валяється у тамтешніх гущавинах! Разом з мінами, снарядами, що не вибухнули, разом з «розтяжками»… Скільком ще вкоротять віку ці убивчі посланці війни? Тяжка доля нашого народу. Згадую слова українського письменника і військовика Юрія Горліса-Горського: «Нас б’ють без сентиментів. Але знаєш, це – добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу – не буде ждати, поки треба оборонятися, а сам буде нападати».

Вийшли до меморіалу загиблим бійцям. Дуже сильно закарбувався у пам’яті величезний плакат, приклеєний до стовбура дерева – «Воля або смерть». Поруч майорів український прапор з символікою 72 бригади ім. Чорних Запорожців. Саме вони складали основу сил, що боронили Мощун.

Ми зібралися навколо меморіалу, де вічним сном спочили наші герої.

– Багато наших тут загинуло, – зітхнув наш проводир. – Біля двох сотень тільки тих, кого змогли встановити. А скільки невідомих бійців… А мирних скільки тут лягло… Живеш собі тихенько, бачиш, як твій батько на городі порається… Бах! – приліт – і немає батька…

З кожним словом голос чоловіка немовби стискався…

Назад ішли мовчки.

І знову робота. Раз-два, раз-два! Працюємо не покладаючи рук. Поки тягаю мішки, чую пояснення слова «толока». Як на мене, тепер не дуже поширеного. А колись, кажуть, без толоки село не жило. Згоріли у сусіда хата чи сарай? Гуртом на толоку: допоможемо своїм відбудуватися! Чоловік на війні, а жінка не впорається з нивою? Толокою сусіди підсоблять, бо гріх вирощене на полі лишати!

Того дня в Мощуні слово «толока» я чув навіть частіше за слово «волонтерство».

…Господарі не знали, як нам віддячити. Чоловік прощаючись тиснув кожному руку, а жінка змахувала хусткою сльозу.

Вже й автобус подали. Інший – більший за вранішній: місця вистачило всім. Сиділи вдвох із другом-одногрупником, жваво ділилися враженнями. За вікном з’являлися і зникали дачі, котеджі, садиби і море зелені, що нестямно раділа весні. За нами втомлено всідалося вечорове сонце, відкриваючи браму першим сутінкам.