На письмі, у спілкуванні префікси змінюють тлумачення слова, інколи докорінно. А у суспільно-політичному житті?

Аналізуючи державотворчі процеси в нашій країні, зокрема реалізацію ключових реформ, ніяк не можу позбутися префіксу НЕДО-.

Нову українську школу наче й почали впроваджувати, а наче й НЕДОвпровадили. На брифінгу, присвяченому своїй першій сотні днів на посаді міністра освіти та науки, Сергій Шкарлет нарікав на «купу НЕДОробленої попередньою владою програмної роботи». Здається, й сама постать міністра чудово припасовує собі ту часточку «НЕДО-»: наче й написав докторську дисертацію, а наче й НЕДОписав, заповнивши прогалини за допомогою плагіату (хоча, враховуючи відсоток компіляції, радше навпаки: зшивав запозичене своїми словами). Нині ж, з огляду на ситуацію з виборами президента НаУКМА, очевидно, гряде оновлення керівництва МОН. Маємо ж, урешті-решт, бодай тут досягти логічного завершення. Хоча певен, це ще буде не крапка: збере майбутній «відставник» брифінг, і ремствуватиме, що НЕДОробив, згадає громовим словом «папєрєдніків» і, можливо, скаже щось наступникові.

До тієї ж граматики і реформа у МВС, за яку так доскіпливо «шпетили» Арсена Авакова: мовляв, так і не спромігся довести її до пуття за 7 років. Отже, й тут НЕДОліт…

На такому НЕДО-тлі окремою групкою злютувався НЕДОпатріотизм. Взагалі, цноту цього почуття доволі сильно скомпрометували. Якщо колись воно було як совість зі старого анекдоту – «чиста, бо нею ніколи не користувались», то нині його, навпаки «закористали». Виявилось, що у нас ледь не пів країни патріотів. Деякі навіть вважають за свій громадянський обов’язок волати про це на кожному кроці. Звісно, до першого «кіпішу»: з його наближенням ця братія миттю вивертає свій космополітичний спід і шмигає по закутках.

Для мене ж недопатріотизм має два значення: перше, де НЕДО=ПСЕВДО, щойно згадали, а от приклади, коли цей префікс означає саме недоконаність, варто б розглянути детальніше.

По-перше, його тлумачення вельми близьке до фольклорного «Їли-їли – здогадайтесь чим закусили». Глобально наче все добре, а от деталі, непримітні на перший погляд, змушують гірко зітхати.

А як явище воно має два витоки: держава і народ.

Скрізь і всюди тільки й чуємо:  наріжний камінь нашої ідентичності та культурної політики – мова. (Над якою культурою, питається, можна «політикувати», якщо володієш мовою, що і породила ту-таки культуру?).

Звісно, за мірками 1991-го у цій царині зробили велетенський поступальний. Позбуваємося як документально затверджених, так і просторічних, побутових російських кальок. У першому випадку – впровадивши новий правопис, у другому – завдяки освітнім програмам, телевізійним та інтернет-урокам,  курсам з української мови. Ми виводимо фольк-мотиви на міжнародний рівень.  Конкурс «Євробачення» – один із таких майданчиків, хоча останній відбір породжує сумніви: чи журі і музиканти правильно зрозуміли «надзавдання» цих пісень, чи просто прагнуть ухопитися за гребінь хвилі попиту?

Але ті капосні дрібниці…

Першою ходить держава. Е2: столична станція метро «Героїв Дніпра». На початку 90-х, із здобуттям незалежності, усі покажчики, знаки, оголошення взялися українізувати. Не минули й назв станцій підземки. І не мав би я жодних підстав бути в’їдливим, якби не… реалізація цієї правильної ідеї. Ось вона на фото, придивіться.

Ці кострубаті І та Ї на силуетах од російських «Е» мимоволі схиляють до іронії. Певен, що не мене першого, але так хотілося б у цій довгій багаторічній черзі бути останнім. Є усі підстави: на іншій стіні станції з плиткою таки щось поробили, вивели з неї чужий дух.

Отак і живемо: прибуваємо на платформу «Героїв Дніпра», а від’їжджаємо з «Героїев Дніепра». Не вистачило мийного засобу чи грошей на клаптик мармуру? То може, влаштуємо акцію збору? Щось на кшталт «Метрополітен не може – народ допоможе».

Чим відповість народ? Вандалізмом. Чи радше назвати це графіті, сплеском творчості?

На станції метро «Майдан Незалежності», на одному з виходів – реклама міжнародної мережі готелів. Та мережа, вочевидь розробила універсальний макет банера для пострадянських країн: України, Росії, та, цілком можливо, Білорусі. Напевне ж, замовники зважили на те, що у кожній країні плакати мали б «розмовляти» державною мовою. У нашому ж випадку приводом для «народного гніву» (доволі оперативно ліквідованого: упродовж години після того, як я зазнимкував цей банер з рукописним коментарем) стало посилання на сторінку цього готелю у соціальній мережі «ВКонтакте», заблокованій через агресію біснуватого північного сусіди.

Попри старання прибиральників, рукописний «глас народу» непогано проглядається. За буквою закону це таки замах на вандалізм: важко назвати псування чужого майна виявом творчості. А з іншого боку – є цілком законна підстава для небайдужих громадян: офіційна заборона соцмережі агресора.

Але де ж тут оце «НЕДО-»? За кількасот метрів. В іншому рукаві виходу з метро. На точнісінько такому ж банері, але… цнотливо чистому. Чому ж тут не втрутилися? Не дійшли? Не помітили? Засоромилися?

НЕДОроблена справа, а я вже й вагаюся: це справді протест пересічного патріота чи автограф шкодливого вандала?